Кардес – прадавня столиця Скіфії – знаходилася за 4 кілометри від Немирова.

Від неї залишилися тільки дев’ятиметрові вали, котрі правильним овалом обгородили 120-гектарне городище, і рови завглибшки 6 метрів. Це ще одне містичне місце, котре надзвичайно вабить мандрівників своєю потужною енергетикою та історією, котра настільки давня, що більше схожа на легенду. Якби не вали – реальні свідки усіх подій, що вирували тут протягом чотирьох тисячоліть…

Нещодавно директор Охоронно-археологічної служби Антон Корвін-Піотровський спробував популяризувати скіфське городище як найзахідніше (і най­більше в Україні) з десяти відомих, що пов’язані з цим загадковим народом та державою.

– Двадцять шість століть тому тут жили люди, яких Геродот називав скіфами-орачами. Історія не зберегла їхні імена, однак укріплення, збудовані ними, приголомшують нас дотепер, адже первинна висота цих валів сягала 30 метрів, — розповідає Антон Корвін-Піотровський. – У центрі городища, на березі річки Мирки, що ділить його навпіл, знаходиться внутрішнє укріплення. Це так зване Замчисько, яке займає десяту частину площі комплексу і також оточене валом і ровом, хоч і скромнішими за розмірами.

Саме тут, на думку ще одного дослідника – Тараса Дишканта, розташовувалася легендарна столиця Скіфії Кардес. І його будівничим міг бути тільки перший скіфський цар Спаргапейт, причому збудували знамениті вали швидко, за один чи за два тижні у ранньому залізному віці – VII-на початку VI ст. до нашої ери. Ця версія спирається на праці Гекатея Мілетського, грецького політичного діяча і письменника. Що сталося з цим містом і куди воно зникло, немов Антлантида – ще одна загадка.

Згідно з твердженнями Геродота, саме тут, у нашому краї перебував ще один скіфський цар – Аріант. За його словами, якось він ви­рішив провести такий собі перепис населення, дізнатися, скільки скіфів перебуває під його владою. Але скіфи ні писати, ні рахувати не вміли. Тоді цар наказав усім підданим і то лише чоловічої статі здати по одному наконечнику із стріл. Назбиралась ціла гора мідних наконечників. Зібравши майстрів, Арі­ант наказав вилити з них чашу. Геродот пише: «А хто не бачив скіфської чаші, для тих опишу її. Вона легко вміщує в себе 600 амфор, а товщину має шість пальців». Якщо врахувати, що місткість однієї амфори близько 40 літрів – то чаша була ого-го! І загубитись вона не могла. Але де її шукати? Геродот вказує, що «між Борисфеном і Гіпанісом (так називали тоді річки Дніпро і Південний Буг) є місце, яке називається «Ексампей»… Тут і стоїть мідна посудина». Описи Геродота не залишають сумнівів, що вона знаходиться «недалеко від нашого села Райгорода». Тут чаша царя Аріанта за багато віків «пішла» в землю. Легенда це чи ні – хто знає!

Та виявляється, скіфи оселилися тут вже пізніше, бо дослідження показали, що територія городища вперше була заселена ще в енеолітичний час, племенами трипільської культури!

Науковці стверджують, що Немирівське городище виникло як центр короткочасного по­літич­ного утворення, і життя тут перервалося у середині VI ст. до н.е. з досі незрозумілих причин. Хто тут жив з самого початку і куди поділася ця цивілізація – ще одна загадка. Тут уперше на Поділлі була знайдена давньогрецька кераміка, регулярне постачання якої розпочалось у середині VІІ ст. до н.е. Це свідчить про інтенсивні контакти місцевого населення з античним світом. Тут склався своєрідний місцевий художній стиль, якого більше ніде не було. Часто на посуд вручну або штампом наносився орнамент білою пастою, що утворювало на чорному фоні тонкий і легкий візерунок.

Немирівське городище стало справжнім скарбом для археологів, котрі потяглися сюди наприкінці 19 століття. А першим виявив цікавість до городища граф Григорій Строганов, котрий отримав цю землю у спадок. На той час земля тільки частково була його власністю, багато наділів належало місцевим селянам. Але уяву графа ятрила легенда про велетенську скриню із золотом, заховану тут. (А, може, граф шукав чашу Аріанта?) Тоді Строганов відселив місцевих жителів до сіл Сажки та Озеро, де для кожного будував садибу і, забираючи 300 сажнів землі, наділяв по 800. Таким чином невдовзі граф залишився єдиним господарем городища.

Але охочих пошукати скарби з’явилося чимало. Щоправда, золота так ніхто і не знайшов, але багато артефактів античної доби, знайдені «чорними археологами», були варварськи знищені. Хто знає, до яких пір це тривало б, якби до городища не навідалася донька графа – Марія Щербатова. Вона побачила розкопані хати, зольники, господарські ями, зрозуміла історичну цінність, миттю заборонила всі роботи і наказала все знайдене принести до свого маєтку. Викликала з Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей, і всі зрозуміли, що мають справу з давньою ци­вілізацією.

Перші археологічні дослідження на Немирівському городищі пов’язані з ім’ям українського археолога Сергія Гамченка, який працював тут у 1909-10 роках. На одному із трьох масивів, на яких розташоване «замчисько», він відкрив залишки трипільського поселення. Але більшість знахідок потрапили до Ермітажу і були вивезені до російських музеїв, де вони, на жаль, знаходяться і досі.

Понад дві тисячі експонатів знайдених під Немировом, зайняли дві зали Ермітажу. Є там бронзові і кістяні наконечники стріл, голки, катушки та кінська збруя, виконані в характерному для скіфського мистецтва звіриному стилі (зображення фігур коней, худоби, звірів, плазунів та птахів). І особливий посуд чорного кольору з легким білим візерунком… Лише незначна колекція із розкопок зберігається в Інституті археології НАН України у Києві.

Дослідницькі роботи перервала революція, більшовики застрелили Марію Щербатову. В кінці 80-х років минулого століття востаннє Вали досліджує експедиція під керівництвом професора Вінницького педінституту П.І.Хавлюка. Матеріали цієї експедиції зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї.

Минали віки. Одні завойовники витісняли інших з нашого краю, а люди все жили на одному й тому ж місці, свято охороняючи землю праотців. Народ трипільського коріння – уличі почали господарювати на Побужжі, зокрема на території сучасної Немирівщини. Це саме вони, уличі, дали тому селищу ймення Мирів. А потім, коли Мирів вщент зруйнували монголо-татари, уличі збудували нове, за кілька кілометрів, і назвали Немирів. А на згадку про давню скіфську столицю залишилися вали, за котрими й досі живуть легенди…

Тетяна КОНДРАТЬЄВА