– Знаєш, а я зараз роблю інтерв’ю із мільйонеркою Майєю.

Вона у нас ну дуже крута тьотка! «Тіньова мама» Хмельницького ринку.

Ну, те, що на ринок у Хмельницький їдуть тисячі і вінничан скуповуватись, і оптовиків, які потім постачають звідти товар у свої магазини, базари чи вдягають дітей до школи, «родини на зиму», я знала, як і ви.

То чому, подумалось, і нам не познайомитись із тією загадковою мадам.

Бо про переділ цього ринку в 90-х між «братвою» та «цеховиками» такі війни йшли, що не одному там голову прострелили чи втопили…

А тут жінка?!

Невдовзі, як би це сказати, до нас прямувала «метр з кепкою тьотя».

Оце вона?!

– Майя Петрівна, – відрекомендувалась вся в «шанелі» коротунка. Її статус підкреслював ще і перстень у два карати…. Я підходжу впритул, і наші погляди перехрещуються… І щось таке далеке, з глибин дитинства проскочило, бо ж і я народилась на Хмельниччині…

– Та ні, це неможливо! – відігнала думку.

– Як я заробляла свої мільйони?

Далі Майя відкрила діловито монітор свого ноутбука і почала читати «на камеру» такі правильні і пусті фрази, що аж занудило…

Ми з колегою ледве дослухали до кінця. А коли закінчила і нас тиранити цим пісним текстом, як випалить: – Всьо, дівчата! Всьо…

І ось саме ця фраза раптом розкрила переді мною ту Майю, з якою проходило раннє дитинство на сусідніх вулицях. Але я навчалась в класі з її зведеним братом…

Мені відняло мову, бо згадала фінал, коли Майя зникла…

Це був суд, показовий суд у нашому будинку культури. Тоді модно було так.

В оточенні конвою сидів круглий сирота Ваня. Бо його батько, черговий чоловік матері Майї, привезений нею до нас у райцентр, невдовзі помер від цирозу печінки… І Майя – маленька, худенька, як вовченя.

Цей суд взагалі перевернув уяву мою про чесність, бо місцева прокурорка Барташова більше переживала за «бабєту», яку все поправляла, щоб гарно вийти на фото для місцевої газети, а не про долю цих сиріт.

Мамаша їхня вже десь повіялась – навіть свідком не була.

Адвокат від держави чогось вирішив, що він обвинувач, і вимагав ще більшого і суворішого покарання для цієї «малолєтньої банди».

Чого їм тільки не приписували.

Вирок суду був суворим: Майю – у спецінтернат. Вані – 5 років колонії для неповнолітніх.

Ці перелякані очі Вані і затаскана сітка, в яку баба впхнула Вані буханку хліба і банку молока, і те, як його конвоїр запихає у клітку чорного «воронка» – досі наче цвяшок у серці.

І тут – таке повернення. Через десятки років…

У тому, що це та сама Майя перед нами, вся у «брюліках і «шанелях», у мене вже сумніву не було.

І коли ще й Майя впізнала мене, просто зчепились у клубок обіймів і почали ридати, як білуги…

– Ну, не умію я розповідати, розумієш, не вмію, як я заробляла ті перші мільйони. Що тут казати – це як скелю брати без страховки.., – почала вже в кафе і тет-а-тет виправдовуватись Майя.

– Як ти там заробляла – чесно чи ні – то вже інше питання, головне – не тирила в дітей і стариків, – намагаюсь підтримати Майю і спонукати до відвертості.

– На жаль, я не королева, бо там матами треба гнути стільки, що в тебе б вуха пов’яли… А від всякої швалі відбиватись я навчилась ще в інтернаті… А вірніше, у рідної мами і бабусі.

…Я – третьокласниця. А в мами оргії…

Старша сестра в них уже по повній брала участь. Баба і мама за горілку готові були одна одну продати…

Найсміливіші скоти і до мене руки простягали. То ми одного ножем із Ванею і полоснули.

А тоді суд. Пофіг було слухати адвокату від держави, що мене, 9-річну дівчинку, хотів зґвалтувати той дядя, а 12-річний зведений брат захистив і полоснув кухонним ножем.

Вся компашка їхня дала свідчення проти нас.

– Я це пам’ятаю.., – співчутливо кажу, – після цього «справедливого суду» у нас весь клас ходив як у воду опущений. Ще вчора я і ті, хто хотів стати юристами, бо ж як престижно, вмить передумали.

– А там… До речі, хтось із журналістів хоч раз досліджував, що робиться в інтернатах, коли виключається світло? – запитує Майя. Бере у мене слово, що не назву її прізвище публічно, і, може, вперше «виливає душу». Бо ж і королеви плачуть.

– У мене ще місячних не було, а місцевий фізрук вже чекав, коли мене буде позбавляти «целки». І все лапав та залазив руками куди не треба.

Які права людини, який захист? Дадуть «фас» старшокласникам – і вони як пустять вночі по колу… Зразу усе забудеш..

А ще… ці приїзди в шкільні табори «високопоставлених дядь»…

Вони з директором понапиваються до поросячого писку, а потім – «ізвращонний секс» із старшокласницями…

Зрозуміло, що мене це обминути не могло, хоча билась, кусалась… Вже випускницею 8-го класу, коли йшла вчитись на швачку, була не людиною, а вовченям.

А тут лихі 90-ті…. Добре, що шити дозволяли, і на ринок здавала підпільно. Строчила – і вночі, і вдень. А потім познаходила тих, хто з інтернату… Когось і на об’їзній. Створили ми компанію. В кімнатах, де жили, і строчили…

Вирішили скинутись і орендувати кілька палаток. Наш початковий капітал – дівчата із Туреччини привезли. Сутенери їх туди возили…

Заробляти почали. Аж тут рекет і ультиматум – 50 на 50 або горітимуть наші палатки ясним полум’ям.

– Яких 50, якщо ми 20 – заробляємо, а все решта – витрати. 10, – кажу… – Ну, тоді – все…

Але їхнє все і для мене було все. Тому почала шукати «главного» тих хлопців. Кожна інформація – сотка зелених мінус… Багато довелось дати, але знайшла.

Як розумієш, це був «вор у законі». І знайшла я його аж у Харкові.

Всі ще дивувалися, що нікого не слухають, а мене запросили поговорити…

Знаєш, як там до нього потрапити? До президента легше.

А коли вже дійшла до його помічника – «офігела».

Ну, приблизно, як ти зараз. Бо там був мій зведений, чи як там його назвати, брат Ваня.

– Майє, я тебе люблю і поважаю, але це ще нічого не значить – у блатному світі свої закони.., – одразу поставив він рамки.

Але «вору» про наше «родство» розповів…

Так нам скосили данину, але не на 10, а 20 відсотків…

Ось так я почала випливати вже із «кришею» Вані, бо і він із пішаків почав підніматись у своєму світі. Без союзу нас, цеховиків, і рекету, який насилали на нас злодії у законі, вижити було неможливо…

Мені важко було повірити, що тюрма стала стартом… Але в цій країні ще не такі парадокси трапляються. Бо, як виявилось, невдовзі, цеховики, такі, як Майя, і рекетири, такі, як Іван, стали поважними бізнесменами і депутатами.

– Ні, у Вані тепер своя бізнес-імперія на Харківському ринку, у мене своя, – підкреслила Майя. – І він не нардеп. А син його Ігор… Ну, про це краще його запитати, – різко перевела тему Майя.

– Хороший син у Вані, він стільки витратив на його навчання у Англії, США, майже
1 млн доларів.

А ось у мене не було дітей. Бо ж все було. Аборти також у тих інтернатах. А хто, роблячи їх, нас щадив? Вичищали все, що могли. А може, ще і спеціально, щоб не народжували голоту…

10 років із чоловіком прожила, що не робила – все безрезультатно. Ось так поїдеш за ті мільйони на Мальдіви чи Домінікану, сидиш біля моря, чуєш сміх дитячий у інших – і тобі вже нічого не миле. В очах рай, а в серці – пекельний вирок.

Почала тоді до своїх племінників горнутись…

– То оце ти та сама тітка, що усім своїм племінникам квартири у Хмельницькому купила? – запитала Майю, бо знала, що про якусь тітку далеких її родичів говорив чи не весь район.

– Так, покупляла, повитягувала із бідноти… Але майже все це мені чорною невдячністю повернулось.

Один на стакан сів, мажорити почав, інший гравцем став, ще одна – наркотики почала пробувати…

30 років із чоловіком прожила… Віриш, тих штучних запліднень із 10 робила. А на 3-му місяці – бац, і все…

І тоді матір сурогатну знайшла. Заплатила за все – 25000 у.о. Як квартира… Але що та квартира із радістю, яку ми пізнали, коли це маля взяли із чоловіком на руки.

Але недовго він радів. Мілані було 3 роки, як рак з’їв мого чоловіка. Бо ж ці наші мільйони і статуси – це гори нервів спалених…

Не нарадувався він донечці. Так що 1 вересня Мілану в перший клас поведу я сама. Тепер вона моє все – віра, надія і любов. І хоч я сама в цьому світі, знаю, що тепер я буду ким треба – вовчицею, королевою, «тьоткою із яйцями», як там ще мене називають, щоб їй забезпечити достойне життя…

Чи саме така опіка та мішок запасених мамою грошей не зіпсують це золото – Мілану – запитувати не стала. Бо відповідь на це запитання краще мене дасть життя.

Бо ж сьогодні ми – про Майю. Чи то королеву, чи «бабу з яйцями». Цікаво, а вже тепер для кого сприятливіший грунт в Україні?

Тетяна Редько