І то як же, Ольго?

Чудасія та й годі. Сусідка Ксеня ніяк не надивується. Вже більше місяця, як їхній телефонний апарат мовчить у торбі. Хотіла відвезти в район полагодити. А тут, коли ми з моїм хворим Петькою вертались із Вінниці, доставились поїздом до Кароліни, а далі хоч на плечах п’ятилітнього хлопчика неси. Десять кілометрів до Ометинців він ніколи не подолає.

Вечір на носі. Що робити? Дзвоню Ксені, сусідці, щоб сказала моєму чоловікові Олексію, аби виїхав за нами. Ніби я й знала, що її апарат вже давно спить у сумці. Певно, довгенько тарабанила до сусідки.

А Ксеня зайшла в хату і чує, що телефон волає. Вухам не вірить! Це ж німий озвався. Аж з Кароліни достукались. Та й вір, що див на світі не буває!

Молитви твої, Ольго, до Господа дійшли – згодом здогадалась!

Бо я всю дорогу в поїзді та й у Кароліні просила Боженьку, аби допоміг у дорозі. І, хвалити Бога, приїхав чоловік, забрав нас із Кароліни. Розвернулись уже на своєму подвір’ї мотоциклом, а тут дощ як уперіщить. Та нам вже не страшно. Ми вдома. Слава Тобі Господи. Без Бога ні до порога! А тим паче десь у дорозі!

Ганна Волошенюк

Ця історія сталась з моєю братовою Ольгою Касіяненко, коли вона з хворим Петькою добиралась із Вінниці в Ометинці Немирівського р-ну.