Свою премію він вирішив розділити між дітьми та воїнами АТО.

З чим пов’язане таке рішення? Як “Барвінок” воює за українську Україну на мистецьких фронтах? Чому став почесним громадянина японського міста Нагакуте задовго до визнання земляками – Петро Адольфович розповів нашому журналісту в ексклюзивному інтерв’ю.

– Для мене статус Почесного громадянина Вінниці – одна з найпочесніших нагород. Хоча маю багато різних відзнак — всеукраїнського і міжнародного рівня, але те, що земляки оцінили мою роботу і, в першу чергу, вклад у розвиток міста мого “Барвінка” – надзвичайно цінно та дорого! Переповнюють емоції і  хвилювання,  бо наступні роки ще краще потрібно працювати, щоб бути гідним цього титулу.

– Дехто вважає, що у час війни до таких нагород потрібно, перш за все, представляти військових — захисників України, а не діячів культури. Яка ваша думка?

– Згодний з тим, що першочергово нагороджувати потрібно учасників бойових дій, захисників України. Якби серед кандидатів на Почесного громадянина був хтось із наших земляків, хто має безпосереднє відношення до армії, військових дій – однозначно тій людині потрібно було присудити це почесне звання.

Але війна у нас не лише на фронті. Найголовніша війна — за розум, за совість, за розуміння того, якою саме має бути Україна.

Більше того, переконаний, що саме через те, що наша влада свого часу недовиховувала, недороз’яснювала і  недооцінювала значимість української культури, мови, історії, ми й маємо війну на Сході і анексію Криму. Кожен з наших учнів, випускників, батьків, педагогів у будь-якій частині земної кулі проголосить: “Слава Україні!”, “Героям слава!”. І славу про Україну “Барвінок” несе по усьому світі.

У 2014 році і французькому містечку Валреа  на фестивалі разом з нами був  дорослий духовий оркестр із Росії. Перші дні, вони навіть не здоровались з нами, а потім почали розпитувати про програму “Барвінку”.  Їх дуже здивувало, що один колектив може грати, танцювати і співати. А на третій день, коли ми представляли свою шоу-програму, російські артисти спеціально чекали закінчення нашого виступу.  Після концерту, коли ми поверталися в автобус,  вони вітали нас: “Слава Україні!”

– Чому ви вирішили частину коштів віддати на потреби АТО/ООС?

– Навіть не думав залишити ці кошти собі. Це було наше колективне рішення. Бо “Барвінок” з самого початку війни співпрацює з волонтерськими організаціями і допомагає українським воїнам. До речі, перший благодійний концерт  у Вінниці для збору коштів на потреби військовим у Будинку офіцерів дав саме “Барвінок”. Будучи за кордоном, ми за можливості привозили звідти взуття, медичні засоби, ковдри для наших захисників. Навіть УЗД-апарат, який подарувала нам польська фірма, ми передали військовим медикам і ним користуються у зоні бойових дій. В такий час це найважливіші люди для нас і для України.

– У вас вже є один титул почесного громадянина, але японського міста. Як це сталося?

– З Японією нас пов’язує багаторічна співпраця. Шість разів ми уже там побували. Коли на ядерній станції Фукусіма сталася катастрофа, ми давали благодійні концерти на їхню підтримку. За що маємо подяки від уряду та посольства.  В Японії навіть виданий підручник з народознавства, на обкладинці якого фото наших дітей з “Барвінка”, які своїми руками виготовляли для друзів-японців паперових журавликів.

Коли вперше у 1993 році збиралися до Японії, то купили на нашій картографічній фабриці буклети з картою України і безкоштовно роздавали японцям, розповідали, що ми найбільша країна Європи, що українці будували космічні кораблі, що навіть СД-диски придумали у Києві. Для них це було відкриттям, бо вони знали лише про Чорнобиль і трохи про український футбол. Нагакуте – це місто, в якому «Барвінок» виступав кілька разів. І у  1995 році мені присвоїли титул почесного громадянина міста Нагакуте.  А у  2002 році посол України в Японії  Ю. Костенко після концерту у фірмовому залі “Ямаха”, вітаючи дітей, заявив, що те, що зробив “Барвінок” за кілька тижнів для промоції України, навіть посольству потрібно працювати роками.

Ще був один цікавий випадок у Країні Вранішнього Сонця. У фойє одного з культурних центрів ми побачили величезний глобус діаметром 3-4 метри. Діти туди побігли подивитися, але не знайшли України, лише межі СРСР. Тоді ми покликали перекладача і директора того центру і зробили зауваження, що тут має бути Україна. Вони ввічливо вибачилися і наступного року, коли ми приїхали, на глобусі уже були виділені кордони України і крапочкою позначено лише одне місто – Вінниця. І взагалі, нас частіше оголошують «Вінниця-Україна», а не «Барвінок».

– Розкажіть про себе, ви ж не корінний вінничанин? Як поріднилися із цим містом?

– Я з Хмельницького, з простої родини. Батько 50 років працював на одному місці водієм. Хоча в  молодості кілька років був кіномеханіком. Мама хоч із заможної  родини, але в період колективізації у них все забрали. Пережила голод, а батьки її померли і вона з 5 сестрами самі пробивали дорогу у світ. Часто доводилось бувати в селі у батькових і маминих родичів.

Пам’ятаю, які були теплі зустрічі за родинним столом. Не було такого, щоб люди не співали, мама дуже любила співати. Можливо, оця любов до української пісні передалася мені з братом. Ще навчаючись у школі, мені запропонували ходити у відомий “Подолянчик”, керівником якого був Юрій Іванович Гурєєв – заслужений вчитель України. Фактично, дитяча хореографія починалася з “Подолянчика” і з Гурєєва. Я такий, як є, саме завдяки моєму вчителю Юрію Івановичу. Одразу після закінчення школи він запросив мене працювати педагогом в “Подолянчику”. 5 років працював у цьому колективі, а потім слідом за братом вступив у Вінницький педагогічний інститут, закінчив його з відзнакою. Ще студентом мене запросили у Палац піонерів на роботу. І так, з 1984-го,  37 років працюю керівником ансамблю танцю “Барвінок”, 25 з них – директором міського центру “Барвінок”.

– А як у ті часи вам вдалося створити такий проукраїнський ансамбль?

– Це було непросто, бо мені навіть забороняли назвати свій колектив “Барвінок”. Хоч я не був комуністом, але партійці дуже наполягали, щоб ансамбль називався “Піонерія”, “Щасливе дитинство” і навіть “Струмочок”, але я категорично відрізав, що мій колектив “Струйкою” називатися не буде.

Вже у перший рік роботи ми почали працювати над українськими танцями “Ходить гарбуз по городу”, “Тропотянка”, «Журавка», які досі популярні, і колеги за будь-які гроші просять дозволу їх поставити.

– А цензура тоді була у вас?

– Не скажу, що була цензура, але у палаці радили ставити “Танцы разных народов» і танці до радянських свят. Тоді навіть запрошення на концерт без літування не обходилося. І кожна програма обов’язково мала містити російський танець, російську пісню і пісню про Леніна та партію. Я особисто  жодного російського номера не поставив.  А вже за кілька років «Барвінок» став єдиним колективом в Україні, де у двох відділах програми були виключно українські танці. «Барвінок» – єдиний колектив, який має український одноактний балет «Пригоди Барвінка».

– Розкажіть про ваших випускників, хто вони і де? Хто став відомим у мистецтві?

– «Барвінок» пишається своїми випускниками. Наші випускники є по всьому білому світі – від Кореї, Японії і Китаю  до Португалії, Іспанії та навіть Сполучених Штатів та Канади. Звичайно, не усі в мистецтві – хтось має звичайну спеціальність, хтось бізнесмен європейського рівня. Є й такі, що розвиваються у мистецтві та культурі, мають уже свої школи і студії. Є заслужені працівники, є і заслужені артисти України. Більшість наших педагогів – наші випускники.

У нас учні талановиті, розторопні, кмітливі. Бо ми все робимо для того, щоб діти наші росли вихованими,  компетентними та щасливими людьми. Це найголовніше, заради чого ми працюємо.

– Свідоцтво центру “Барвінок”, який отримують випускники, високо цінується у вузах, його прирівнюють до рівня училища культури чи коледжу, це так?

– Документи про освіту, які ми видаєм, є стандартними, як і у всіх закладах позашкільної освіти. Це посвідчення державного зразка. Інша справа, яку вагу мають ці документи. Будь-який мистецький вищий навчальний заклад, студія ансамблю Вірського і подібні висококласні колективи сам факт того, що дитина навчалася у “Барвінку” уже  сприймають як високий рівень.

До речі, наш “Барвінок” єдиний в Україні колектив, який має статус супутника Національного ансамблю танцю імені Павла Вірського. Між нами дуже гарні дружні стосунки. Там працюють багато наших випускників. Більшість наших хлопців з «Барвінка» —  «солісти-трюкачі». І Мирослав Вантух ними дуже задоволений.

– Про «Барвінок» ходять легенди та міфи. Кажуть, що тут справжня армійська дисципліна і дуже важко вчитись, це правда?

– За кілька десятиліть нашої роботи, про «Барвінок» розказують багато легендарного. Наші досягнення мало хто може повторити. Є звичайно і міфи. Інколи негативні і навіть брехливі. Адже ми живемо у світі високої конкуренції і не завжди чесної.  В різні роки говорили, що у «Барвінок» неможливо поступити. Кажуть, важко попасти у поїздки. Кажуть, важко вчитись і «залізна» дисципліна. Це звичайна брехня. ..

Ми приймаємо всіх дітей без фізичних недоліків. А під час карантину взагалі всіх через он-лайн реєстрацію.  Тому принагідно звертаюся до усіх батьків, у кого є хлопчики віком 4-12 років та дівчатка — 4-8 років: приводьте до нас своїх дітей і ви не пожалкуєте. Ще раз наголошую, що приймаємо усіх бажаючих, незалежно від здібностей, бо немає такої дитини, яку не можна було б навчити танцювати або грати хоч на одному інструменті чи співати. І наші вихованці цьому доказ. Ми знаходимось на Вишеньці, на вулиці А. Первозванного, 44. Ніяких філіалів ніде ми не маємо. Це теж міфи.

«Барвінок» їздить на гастролі по 5-8-10 разів у рік і по 50-60 дітей, а не по 20-30, як інші. Відповідно наші поїздки доступніші і дешевші для дітей.

Ми в «Барвінку», взагалі не дуже любимо слово «дисципліна». Ми любимо слово «вихованість» і пишаємось, що наші діти вміють себе поводити у будь-якій ситуації. Від прогулянки містом до офіційного прийому у царському палаці. У нас немає такого поняття, як ходити строєм. Увесь ансамбль під час гастролей ділиться на «трійки»: молодша, середня і старша дитина. Один одному допомагають і підтримують. По вулиці ходимо «організованою юрбою».

І, якби у нас було дуже важко вчитись, діти до нас би не ходили, бо це не школа. До нас приходять тільки за бажанням.

– У чому ж тоді секрет виховання та навчання у “Барвінку”?

-Я думаю, що в першу чергу – це самовіддана праця дітей, батьків і педагогів. Навряд чи є ще на Україні такий позашкільний заклад який має таких іменитих педагогів зірок. В нашому колективі працюють Народний артист України, Заслужений діяч мистецтв України, Заслужений учитель України, Заслужений артист України, чотири Заслужених працівники культури України, чотири відмінники освіти. І всі наші педагоги роблять все можливе, щоб навчання наших дітей було максимально цікавим та комфортним.

Це тільки на перший погляд здається, що треба докласти якихось неймовірних зусиль, щоб танцювати, як професіонали, крім того, співати різними мовами і грати на музичних інструментах, а ще й вишивати, малювати на склі чи займатися іншими видами декоративно-прикладного мистецтва. Це дійсно було би дуже важко, якби ми працювали стандартно, як це робиться у більшості закладів. Ми пішли іншим шляхом і створили оригінальну педагогічну систему естетичного навчання і виховання. Досвід нашої робити вивчали професори Академії педагогічних наук України, Міністерства освіти, на базі «Барвінку» засідала Вчена рада. Нашу систему визнано унікальною і наші програми затверджені в МОН та рекомендовані для інших закладів такого напрямку.

Стрижнем нашої системи є народно-сценічний танець, який по-справжньому розвиває дітей і піднімає їх на високий інтелектуальний рівень.

Якщо дитина освоїла хореографію, то вже інший вид мистецтва їй дається дуже легко. Це так, як вчити другу, третю, четверту мови.

Музиці і вокалу ми вчимо не так, як всі інші по системі Д. Кабалевського. Ми вчимо дітей грати на народних інструментах та співати так, як цього споконвіку навчали дітей в селі. Не було ніяких музичних шкіл. Вміння грати, співати і вишивати передавалось із покоління в покоління. Старші навчали молодших. Так само ми вчимо дитину грати на кобзі, гітарі, сопілці, цимбалах, використовуючи принципи народного музикування.  А коли учень оволодів інструментом, він відчуває себе музикантом, і тоді сам просить педагога навчити його нотній грамоті. Часто через занудні теоретичні уроки діти й покидають музичні школи. А у нас на музику і на співи біжать із задоволенням. Так само, як і на танці.  Наша система навчання музики і співів дає гарні результати. Ми можемо навчити всіх. Хтось заспіває через місяць, хтось через пів року, а є такі діти, які починають правильно інтонувати через кілька років. І в результаті, хор ансамблю танцю «Барвінок» – 120 хлопчиків і дівчаток співають  п’яти-шестиголоссям. А  хор хлопчиків, як не дивно,  40-50 учасників, виконує твори у три-чотири голоси.

– Розумію, що всі діти ансамблю і центру “Барвінок” вам як рідні. Розкажіть про своїх синів, вони теж танцюють?

– Щоб “Барвінок” був таким, як він є, багатьом людям довелося докласти неабияких зусиль. Всіх ми пам’ятаємо і всім вдячні. Але в першу чергу, хочу подякувати  своїй сім’ї — коханій дружині Любові Миколаївні  і своїм синочкам — Павлу і Петру, які усі ці 37 років поряд зі мною долали труднощі і розділяли радощі. Пишаюся своїми хлопцями, вони сталими справжніми чоловіками.

Вони своє життя також пов’язали з хореографією. Старший працював в ансамблі Вірського,  в хорі Верьовки разом з невісткою. Але через реформування культури, довелось покинути Україну. Їм запропонували роботу артистами за кордоном, і зараз мої хлопці обоє працюють в Німеччині. Пов’язані значною мірою з мистецтвом. Дуже сподіваємося, що вони повернуться до нас і будемо разом творити на батьківщині.

– Ваша барвінкова сім’я уже перевищила півтори тисячі дітей різної вікової категорії. У вас є власне приміщення — затишне, прикрашене роботами ваших учнів, але чи не тісно вам у такій “рукавичці”?

– Це найважливіше питання, яке нас зараз турбує. У переважній більшості влада завжди ставилася з розумінням до наших проблем. Ми надзвичайно вдячні нашим меценатам — компаніям:  “Віоіл”, “Діадема”, «Барлінек», «All-Sky», КП ВТК та багатьом нашим друзям. Зараз у нашому приміщенні створені гарні умови для роботи хореографічної школи, фольклорної групи та проведення інших занять. На жаль, для концертного складу Народного ансамблю танцю «Барвінок», нормальних умов не вистачає і ми змушені звертатися до сусідніх шкіл №18 і №25, щоб там в спортзалі проводити зведені репетиції. Велику допомогу у вирішення питання з приміщенням нам надавав В.Б. Гройсман.

Ми не втрачаємо надії, що ситуація зміниться на краще. Ми дуже вдячні Вінницькому міському голові Сергію Моргунову, який особисто займається питанням приміщення, в якому «Барвінок» міг би нормально працювати і пообіцяв нам і дітям, що все зробить для цього. Ми вирімо, що з часом ми зможемо ще більше залучити діток до українського мистецтва.

Людмила Поліщук
Фото Олексія Бойка