Тепер створений ним «синьоокий» ліцей носить ім’я свого відданого директора. Тут продовжують його справу.

Рік тому смерть директора школи-ліцею №7 шокувала всю Вінницю, область і Україну… Адже несподівано швидко — за 20 днів після свого 75-річного ювілею — пішов із життя легендарний педагог, новатор, друг та наставник Олександр Сухомовський… Віддати шану Великому Вчителю, якого забрали пневмонія та коронавірус, тоді прийшли до тисячі вінничан… Від мера Вінниці до першокласниці — онуки Олександра Григоровича… Бо його любили всі!

Світлими спогадами про людину-легенду у роковини смерті діляться його рідні, друзі та колеги.

– Олександр Григорович Сухомовський — педагог з великої літери! Чуйна, добра, харизматична людина, яка заснувала наш ліцей. Олександр Григорович зібрав колектив однодумців, професіоналів та небайдужих педагогів, для яких щасливі очі дітей — кредо у роботі.

Наш директор мріяв про таку школу, яка була б зразком у навчанні, поведінці, взаємостосунках. Випускники ліцею — зараз уже відомі люди в країні, і не тільки в нашій, успішні особистості, які пам’ятають свою альма-матер і хочуть, щоб і для майбутніх поколінь вона залишалася потужною сходинкою в майбутнє життя.

У ці дні, і не тільки, ми вшановуємо пам’ять легендарного директора. Живі квіти завжди біля його портрета, — каже Ганна Романова, директорка ліцею, яка багато років пропрацювала з Олександром Григоровичем.

– Минув рік, а школа Великого Вчителя Сухомовського живе, розвивається і пам’ятає про свого унікального директора Олександра Григоровича! Звісно, під час прощання ми всі згадали, як він прийшов у цей навчальний заклад, як створив його фактично із нуля, як тримав високу планку школи №7 і згодом ліцею на найвищій висоті… Таке не забувається, — зазначила директор департаменту освіти ВМР Оксана Яценко. – Але життя триває, і освітній процес вдосконалює вже наступниця Олександра Сухомовського, яка виграла конкурс на заміщення посади керівника цього навчального закладу. І продовжує втілювати в життя ідею Сухомовського щодо «авторських шкіл», яку він плекав багато років. Для цього школа №7 ще більш тісно співпрацює із іншими авторськими школами в Україні. У цей заклад їде делегація із Польщі для підписання меморандуму… Бо протягом року вчителі із польського Кельце читали лекції у гімназії, а викладачі із Вінниці викладали польську в побратимському місті в рамках обміну. Тому дух «синьоокого ліцею», який створив Великий Вчитель Сухомовський, живе в цих стінах та класах…

«Для тата педагогіка — його місія на землі. Він цим жив».

– Для мене статус доньки директора — це була велика відповідальність. Мені не можна було не прийти на урок чи не зробити завдання. Навпаки, для мене важливо було бути кращою або однією з кращих. Особливо боялася його уроків — тато викладав історію. Боялася не тому, що мене будуть сварити, цього ніколи не було ні по відношенню до мене, ні до інших дітей. Це були нестандартні уроки — не монолог, а діалог вчителя і учнів. Він умів, не нав’язуючи, передати свої знання, досвід, погляди і завжди спонукав нас на відповідь. Йому не потрібні були завчені фрази, а власна думка кожної дитини. Тому навіть ті, хто ховався на задніх партах на інших уроках, у нього відповідали першими.

– Він ставив «погані» оцінки?

– Так. І мені ставив. Але він був справедливий в оцінюванні і завжди давав шанс реабілітуватися — вивчити і перездати.

– А чому батько називав ліцей «синьооким»?

– Ну, по-перше, ліцей блакитного кольору. Розташований над річкою. Це колір неба, волі. Він створив такий образ цьому закладу, і вже багато років ліцей так і називають.

– А як він формував свою команду? Важко, напевно, було відповідати критеріям Сухомовського?

– Це, напевно, краще у колективі знають. Але, наскільки мені відомо, для нього основним критерієм були порядність, людяність, відповідальність за цю справу, бо це ж дитячі серця, дитячі душі. У колективі ніколи не було плинності кадрів. Можливо, були один-два вчителі, які просто не витримували темпу подачі інформації дітям. Тато завжди наголошував, що не можна просто прийти «для галочки» на урок, знання потрібно було вкладати в голівки дітей. Не всі так могли. З ним йшли ті, хто дійсно розумів, наскільки важлива місія вчителя, взаємна довіра, повага до кожного ліцеїста як до особистості. Він зумів звити справжнє родинне гніздечко, куди хочеться повертатися. Можливо, тому більшість випускників приводять сюди своїх дітей.

– Ваші діти теж навчаються у ліцеї №7?

– Так. Минулого року старша Маргарита пішла в 11-й клас, а молодша Олександра — у перший. Разом давали перший дзвоник на 1 вересня. Тато дуже тішився цим, засипав їм голівки пшеницею, як він щороку робив, це така традиція «синьоокого». Діти брата теж закінчили 7-й ліцей. До речі, двоє онуків і правнучка — Олександри, на честь батька.

– Дружина Олександра Григоровича не ревнувала його до роботи?

– Ніколи… Вона була його опорою, надійним тилом. За рік до його смерті ми ще відсвяткували їхнє «золоте весілля». Для неї «синьоокий» ліцей був ще однією дитиною. Так, тато проводив надзвичайно багато часу у ліцеї. Міг уже о 6-й ранку бути на роботі і повертатися опівночі. Ось це новаторство у ньому завжди кипіло, і він щоразу створював якісь нові проєкти. Але ми разом уболівали за успіх закладу. Бо батько 30 років вкладав усього себе у ліцей, щоб він був відомий не лише у Вінниці та Україні, але й за кордоном.

У нього завжди вистачало часу для усіх — для сім’ї і для ліцейної родини.

– Батько ніколи не скаржився, що втомився від дітей, від гамору? Може, планував уже відпочити?

– Ніколи. Я заходила на перерву — діти бігають, кричать. Запитую, як він цілий день в такому шумі? А тато відповідав, що не чує цього гамору. Чує лише спів дитячий і сміх.

Він ще мав багато планів, як розвивати ліцей, нові рівні, нові проєкти. Якось запропонувала йому трохи відпочити, присвятити час улюбленій рибалці, грибам. Але йому на це все вистачало тиждень, потім він знову поспішав у свій «синьоокий».

– Олександра Григоровича як новатора, талановитого педагога кликали працювати в міністерство і за кордон? Чому він не погоджувався?

– Яке міністерство?! Там же немає дітей. Він не уявляв, як можна жити без їхніх посмішок. Тато насолоджувався, коли і першачки, і старшокласники тягнули йому руки привітатися. Коли поправив бантик дівчинці, вона йому з вдячністю посміхнулася, а в нього уже сльози в очах від щастя. Він любив знайти ниточку до кожного дитячого серця. Ліцеїсти відчували таке трепетне ставлення і відповідали йому взаємністю.

Так, його кликали в інші міста і в інші країни. Але він був патріотом Вінниці і свого «синьоокого»! Міг ділитися досвідом, допомагати, але розвивати заклад хотів саме у нашому місті.

– Як він заразився коронавірусом, хтось вдома хворів чи в школі, чи на ювілеї?

– Ми не досліджували, немає сенсу, це вже нічого не змінить. Вдома ніхто не хворів.

– Він дуже хотів святкувати свій ювілей? Олександр Григорович не з тих, хто відчував тягар віку?

– Він завжди в душі залишався молодим. Тато любив за столом зібрати друзів і родину. Любив жарти і веселощі, вмів насолоджуватися життям, не обмежував себе віком. Жив у русі, пізнав інші країни, насолоджувався кожним прожитим днем. Ні про яку втому і мови не було.

– Чи не розглядали варіанти лікування за кордоном чи десь у столиці?

– У кожного свій життєвий шлях… Його наші вінницькі медики лікували на найвищому рівні, робили все можливе і неможливе. Але вік і хворе серце зіграли вирішальну роль. Батька завжди вкрай важко було покласти в лікарню. Це вже було тоді, коли він не те що вийти, а виповзти на роботу не міг. От тоді він погоджувався на тиждень лікарні, але навіть з крапельниць тікав у ліцей. Тато був борець і боровся до останніх своїх днів, бо ще планував з Маргошою останній шкільний вальс затанцювати, але не склалося…

– Якісь залишив напутні слова?

– Кожна розмова з ним — це було як джерело всеосяжної мудрості. Головне, що він нас вчив — бути щасливими і насолоджуватися життям. Він дуже не любив, коли плачуть. Не тому, що не дозволяв давати волю почуттям, а просто тому, що обожнював сміх і щасливих людей. Зараз подумки раджуся з ним чи не з кожного питання. Він для мене завжди буде не просто найкращим батьком, а найкращим другом!

Тато залишив свої нотатки і вірші, але це буде родинний скарб.

«Ім’я Сухомовського має носити не лише ліцей, а й вулиця», — впевнений друг Олександра Григоровича Роман Аксельрод.

– Знав Олександра Григоровича більше 30 років. Так сталося, що свого часу ми жили в одному будинку. Були не просто товаришами, а друзями.

Ліцей №7 закінчувала моя донька, вчиться там моя внучка.

За місяць до смерті ми ще святкували його ювілей. Він був веселий, життєрадісний. Ніхто й подумати не міг, що так скоро Аліка не стане… Олександра Григоровича можна охарактеризувати одним словом — людяний. Любов дітей до нього цьому яскраве підтвердження. Він був закоханим в освіту, у колектив, учнів. Як педагог і керівник — він новатор. Нехай на мене не ображаються керівники цього закладу, які були до нього і вже після, але саме Олександр Сухомовський з цієї колись посередньої школи створив заклад науки. Сьогогоднішній директорці ліцею буде непросто, бо її будуть порівнювати з ним.

– Олександр Григорович захворів саме після святкування свого дня народження. Ще хтось з гостей заразився коронавірусом?

– Не думаю, що Олександр Григорович захворів ковідом саме на святкуванні свого ювілею. Якщо припустити, що він на той момент уже був хворий чи хтось з гостей був носієм вірусу, тоді б спрацював принцип доміно, але ніхто більше не захворів.

Думаю, причиною були саме його людяність та професіоналізм — те, що він днював і ночував у цій школі, бував на усіх освітянських заходах. А ще для освітян найстрашніше — це початок навчального року, коли діти і батьки з’їжджаються звідусіль і потім зустрічаються у навчальному закладі.

Йому ж не одразу діагностували ковід, він спочатку скаржився на погане самопочуття, але з його букетом хвороб це було не дивно. Уже коли він почав задихатися, госпіталізували в іншу лікарню.

– Ви ж пропонували назвати вулицю, де знаходиться ліцей №7, іменем Олександра Сухомовського?

– Колишня вулиця Інтернаціональна носить ім’я ексдиректора школи №17 Олександра Соловйова. А Червоних партизанів перейменували у вулицю Городецького. З великою повагою ставлюся до усіх архітекторів, але Городецького зовсім нічого не пов’язує із містом Вінниця. А Сухомовський — корінний вінничанин і усе своє життя присвятив маленьким вінничанам, залишив по собі заклад та колектив, які є гордістю нашого міста. Вдячний міській владі, що назвали на честь нього ліцей, але чому б ще не іменувати вулицю на честь педагога-новатора Сухомовського?!

Людмила ПОЛІЩУК
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ