– Це справжній прорив для Вінниччини! – кажуть у спортивних колах. Адже у минулі роки вінницькі гімнасти не входили й у десятку кращих в Україні.
В ексклюзивному інтерв’ю «33-му» мама талановитої гімнастки і «по сумісництву» заступник начальника управління спорту та рухової активності департаменту гуманітарної політики Вінницької ОДА Наталя Токар розповіла про успіхи доньки та обласної федерації з художньої гімнастики. Поділилася секретами, як вона зустрілась із чоловіком-азербайджанцем.
– Лейла займається гімнастикою із 3 років. Шлях її починався з різних клубів, але серйозна підготовка почалася, коли у 7-річному віці Лейла пішла у клуб «Прем’єра». З тих пір Юлія Заплішна — головний тренер області та Анна Миргородська ведуть Лейлу до вищих п’єдесталів. З 1 жовтня Лейла починає навчання у Вінницькій обласній комплексній ДЮСШ — нарешті, в області відкрили відділення художньої гімнастики. Раніше лише у ДЮСШ №1 підтримували цей вид спорту у Вінниці.
– А чому, на вашу думку, цей вид спорту так повільно розвивався у нашій області? Немає необхідної бази для тренувань?
– Тренувальна база — не єдина проблема. Дуже багато дітей займається у приватних клубах, які вишуковують зали. Бо це популярний олімпійський вид спорту. Художню гімнастику, без перебільшення, вважають «королевою» з-поміж інших жіночих видів спорту. Але чомусь завжди її вважали не перспективною для Вінниччини. Завдяки першому заступнику голови Вінницької ОДА Наталі Заболотній на художню гімнастику в області стали звертати належну увагу, і от маємо гарні результати.
– Чому Лейла почала займатися саме художньою гімнастикою?
– У мене чоловік — професійний спортсмен міжнародного рівня. Його бачення було однозначним, що донька має займатися художньою гімнастикою. Бо Лейла народилася дуже гнучкою і здібною. Її не потрібно було розтягувати на шпагат, у неї були свої природні дані.
Спочатку ми не дуже наполягали на тренуваннях, більше для загального розвитку. Потім у нас виникла проблема з молодшою дитиною, я лягла з сином у лікарню на рік. Тому не було можливості займатися ретельною підготовкою доньки на професійному рівні. Коли Лейлі було шість, ми її запитали, чи хоче вона професійно займатися художньою гімнастикою. Донька заявила однозначно «Так!» Хоча я хотіла, щоб вона всебічно розвивалася, записала її на скрипку. Викладач хвалила Лейлу, казала, що вона дуже здібна. Паралельно ходила ще на секцію шашок у ЗОШ №23, навіть стала чемпіонкою області. Були здібності займатися і музикою, і шахами, але не було часу. Тому Лейла обрала художню гімнастику.
Тут вона вже з другого класу подавала неабиякі надії. Тренери заявляли, що дійсно талановита дитина. Не тому, що батьки хочуть бачити доньку саме у цьому виді спорту. Приділяємо цьому дуже багато часу, коштів. Ініціатива йшла від дитини — це головне. Навіть коли у нас виникали певні проблеми по шкільних предметах і я сварилася, що ніякої гімнастики, треба займатися уроками, Лейла одразу у сльози, бо для неї це дійсно справа її життя. Вона настільки відповідальна, коли мова йде про тренування, що нам ніколи не доводиться застосовувати якийсь примус чи навіть мотивацію. Щодня по 6 годин у день! А коли змагання, то буквально доводиться жити у залі. Тренувальний процес з художньої гімнастики на професійному рівні передбачає від 8 годин у залі. Майже половина життя проходить там. І, звичайно, тренери вже стали наче другими батьками. Вона з ними більше часу проводить, ніж з нами вдома. Є розуміння. Тренери її дуже люблять. Ми це відчуваємо.
Хочу відзначити, що саме робота молодих та амбітних тренерів — Юлії Заплішної та Анни Миргородської спонукає до розвитку художньої гімнастики в області. Вони зараз вважаються найкращими в області. Всі, хто хоче пов’язати життя із професійною гімнастикою, намагаються до них потрапити. Бо тут рівень підготовки високий. Тренери їздять на навчання у Федерацію України до Дерюгіної, постійно слідкують за новими правилами, нововведеннями. Намагаються ускладнювати програму, щоб вона була конкурентною на всеукраїнському рівні.
Стати чемпіонкою України практично неможливо, якщо ти не є збірницею. А стати чемпіонкою всеукраїнських змагань набагато важче, ніж міжнародних. Якщо наші виїжджають десь на міжнародний турнір, то, як правило, привозять медалі, хоча вінницька школа не вважається найкращою в Україні. Поки не почали працювати цих два молодих тренери, ми взагалі були 25-ми. А зараз на чемпіонаті України Вінниччина в десятці кращих. І ось Лейла взяла «срібло».
– Лейла хоче в олімпійську збірну потрапити?
– Зараз у неї якраз такий вік, щоб заходити у збірну. І останні змагання «Олімпійські надії» — це був фактично відбір, тому що першу трійку кожної категорії буде переглядати сама Ірина Дерюгіна. На ці змагання їхали тільки найкращі — лише по одній дитині з кожної категорії. А напередодні таких дітей відбирали на чемпіонаті області.
Лейлі зараз 14. Потрібно враховувати індивідуальні характеристики дитини, тому що на тренуваннях олімпійської збірної великі навантаження. А Лейла зараз стрімко пішла в ріст, і давати додаткові навантаження на коліна, суглоби, тазо-стегновий каркас не на часі.
– У вас спортивна сім’я?
– Так. Чоловік – тренер спортивного клубу «Олімп» і Вінницької обласної дитячо-юнацької спортивної школи. Його вихованці уже на достойному рівні представляють Вінниччину та Україну на різних змаганнях. 12-річний син Алі став чемпіоном міста та області з греко-римської боротьби. Зараз переміг на двох всеукраїнських турнірах. Сподіваємося, що у нього теж велике спортивне майбутнє.
Молодший син Саїд у нас з аутизмом, але постійно ходить на тренування, старається, став більш самоорганізованим завдяки спорту.
– У вас цікава українсько-азербайджанська сім’я. Як ви познайомилися з чоловіком-іноземцем?
– Познайомилися в Інтернет-мережі. Тогрул мене вразив як сильна, вольова людина. Коли він приїжджав в Україну на змагання, постійно його підтримувала. Він мріяв про Олімпійські ігри. Був першим номером у збірній Азербайджану, але так сталося, що не поїхав на олімпіаду у 2004 році в Афіни. У 2005 році переїхав сюди і тут два цикли готувався. Загалом у нього три олімпійські цикли підготовки. Але в силу різних обставин йому не вдалося дати той бажаний результат, який би він хотів.
– А ви людина зі спорту?
– 10 років займалася і закінчила школу хореографії «Поділля». Мріяла професійно пов’язати себе з народними танцями. Але тоді відбувалося реформування у Вінницькій обласній філармонії. Потім почалося студентське життя і змінилися пріоритети. Але так сталося, що тепер усе моє життя пов’язане із спортом. Бо я не лише дружина професійного спортсмена, мама спортсменів, а тепер і посада зобов’язує розвивати спорт на Вінниччині, чим ми і займаємося.
Людмила ПОЛІЩУК
