Ще десяток років тому я вимушена була їхати із Вінниччини на заробітки. Потрібно було утримувати хвору матусю та мою маленьку донечку Анастасію. У 2000 році було модно їхати в Італію.
Особливо серед жінок. Комусь щастило прилаштуватись домашньою робітницею у заможного сеньйора, а потім стати його коханкою. Так працювала не одна моя знайома, тому вирішила спробувати і я.
Іншого виходу не було – на Вінниччині безробіття. Кошти для документів я позичала у всіх знайомих. На ті часи це була велика сума, тож я клялась та обіцяла всім роздати борги. Та коли приїхала в Італію, дуже розчарувалась. Адже думала, що на мене там чекають і все складеться набагато легше. Та господар, до якого пішла працювати, був занадто суворий, злий та скупий чоловік. Через три місяці роботи він вигнав мене на вулицю та не дав навіть і копійки.
У таких ситуаціях часто опинялись заробітчанки. І спосіб врятуватись був один – іти в бордель. Часто так «перебивались» у складних ситуаціях. Я розуміла, що повинна заробити гроші. Тож спершу відпрацювала там місяць. Мені видали кошти. Жодних обманів – робота була за відкритою схемою. Я мала своїх 60% заробітку. Інше – віддавала «звідниці», так називали власниць борделів.
Я була красивою українкою, такі дівчата на вагу золота. Тож мені виділили окрему кімнату. Там ночувала та приймала клієнтів. Зазвичай це були одружені чоловіки, які хотіли ласки на одну ніч. В європейських країнах – це нормально. Повії для того й існують, щоб надавати свої послуги та розважати від буденності. Бо для одружених секс із повією – це як ковток свіжого повітря. Можливість відчути щось нове і задовольнити свою хіть.
Якщо перший місць я ще відчувала докори совісті, то в наступні вже працювала «на повну потужність». Бо розуміла, що такі вигідні умови заробітку навряд чи десь знайду в іншому місці. Потім подружилась із колежанками. Ми часто розповідали історії свого минулого, та ще частіше сварились за клієнтів. За щедрих була просто війна. Адже рідко коли приходили такі, що не шкодували дарувати подарунки. У ліжку вони були ніжними та чуттєвими. Як правило, такі – холостяки, котрі просто шукають ніжних обіймів на ніч.
Одним із таких і був Ленуро, мій теперішній чоловік. Звісно, дико звучить, але познайомились ми із ним у борделі. Вже тоді я 5 років працювала повією. Розрахувалась зі всіма боргами, зробила ремонт у будинку на Вінниччині та забезпечила майбутнє дитини. Я розуміла, що потрібно повертатись на Україну, додому. Та тут з’явився Ленуро, на 20 років старший за мене. Він був постійним клієнтом. І після пів року зустрічей сказав, що кохає мене і готовий одружитись. Зізнаюсь, для мене це був справжній джек-пот, бо я навіть і повірити не могла, що у повій закохуються. Та це сталось. І вже за декілька місяців стала законною дружиною італійця. Переїхала у його будинок. А ще згодом забрала доньку. Анастасія пішла вчитись у престижну школу. Тому зараз ми повністю задоволені своїм життям.
Чоловік навчив мене не соромитись свого минулого, тому я без будь-яких докорів совісті розповідаю про це минуле. І хочу, щоб всі зрозуміли: повія — це теж професія. І таких дівчат потрібно не засуджувати, а, навпаки, підтримувати.
Марина Романова
