Продовжуємо серію неймовірних реальних історій, які завдяки втручанню «33-го» та допомозі лікарів мали щасливий кінець. За 30 років ми допомогли всиновити 129 дітей.

Вже завтра мав вийти черговий номер «33-го». Тому працювати мала редакція до пізньої ночі. Аж раптом телефонний дзвінок:

– Прошу вас, пришліть терміново кореспондентів у наше дитяче відділення районної лікарні. Тут студентка одного із вузів Вінниці народила дитину, але написала відмову і не слухає наших умовлянь.

Каже, що не буде сина забирати — і все! У неї на носі екзамени, а вона хоче отримати червоний диплом, бо всі ці роки навчалась на «відмінно»… Дитина, мовляв, їй завадить. Єдиний шанс — через вашу газету написати про це і дати фото новонародженого хлопчика. Може, батьки побачать і серце підкаже, щоб забрати онука, — схвильованим голосом говорив у трубку заступник головного лікаря Валерій Щербань.

На жаль, згідно із законом, журналісти не могли надрукувати в газеті фото цієї мами. Хоча фотокореспондент прихованою камерою її зняв. Кореспондент «33-го», яка їздила з ним у пологовий, швидко написала почуте від матері дитини.

Вражало, що батько хлопчика, однокурсник Світлани (з етичних міркувань назвемо її так), яка написала відмову від сина, не був проти дитини і не відмовлявся від неї. І з Світланою готовий був одружитись.

Але та переконала його, що вони після закінчення університету одружаться і ще народять дітей. А зараз червоний диплом важливіший.

- У них є лише один день. Післязавтра вранці вже черга буде на всиновлення їхнього сина, — застерегли в пологовому.

Для контакту під публікацією дали номер телефону, щоб не виникло ніяких непорозумінь. І не було посередників. Бо ж потрібно було діяти згідно із законом. Опублікували фото дитинки і матері. У профіль.

- Батьки її точно впізнають, — вирішили так схитрувати і обійти закон.

І в день виходу газети, пізно ввечері, прозвучав дзвінок.

- Це ми, батьки Світлани, яка хоче сина залишити. Це в неї якийсь післяпологовий психоз, чи що... Взяли в руки газету і одразу відчули, що мова йде про нашого онука.

У голові не вкладається, що вона зробила. Ми шоковані. Просимо вас, пригальмуйте всиновлення. Вдосвіта ми вже будемо біля лікарні, щоб першими бути в черзі на всиновлення. Прямо зараз і виїжджаємо.

- Та для чого зараз, лікарня ж вночі закрита? З Гайсинського району їхати кілька годин, — заспокоювали ми.

- Ні, ні, ми там заночуємо. Під вікнами ходити будемо, щоб не проґавити свого онука.

Довелось у пізню годину потурбувати зраділого Валерія Михайловича, а вже вдосвіта прибути до лікарні разом із ним та побачити трепетну мить. Батьки Світлани вже встигли по дорозі забрати і батьків Олексія, батька дитини.

Мамі вистачило кількох хвилин розмови із донькою, щоб та поспішила до головного лікаря і забрала свою відмову.

На жаль, на прохання родини наш фотокореспондент зумів лише зі спини показати хвилюючі миті виписки цього хлопчика із рідною матір'ю і батьком, бабусями та дідусями. Бо хто хотів такої слави?

Але журналісти, як і ця родина, раділи, що змогли ще одну дитину на цій землі позбавити сирітської долі. І довести на практиці силу слова та ЗМІ.

Заступник головного лікаря з питань материнства і дитинства тоді ще Вінницької ЦРЛ Валерій Щербань сьогодні з особливим трепетом згадує цю історію.

- Пам'ятаю розгублені погляди цих двох молодих людей. Коли запросив на розмову вагітну студентку, вона лише попросила — немовля віддати в сім'ю на всиновлення, а їй дати довідку, що вона лікувалася в стаціонарі, бо вже три місяці не їздить додому і пропускає пари, щоб ніхто не дізнався про її живіт. Я на все погодився, а подумки вже спланував, яким чином повідомити батьків цих закоханих. Бо очевидно, що вони цілком розумні і моральні люди! Ну хто ж це міг зробити, як не «33-й канал», який читають в кожній родині на Вінниччині та сусідніх областях. Дякую журналістам газети, які виконали головну місію у цій історії.

«Це наш! Це наш онука!» — показували на фото в газеті. «Де він? Ми його забираємо додому!» — не стримували емоцій обидві пари дідусів та бабусів, батьки матері та батька хлопчика.

Студентка-породілля цього дня готувалася до виписки. Забрати збиралася лише лікарняний, але приїхали батьки, і ця історія закінчилася щасливо. Наскільки мені відомо, червоний диплом таки отримала юна мама, лише з відстрочкою. Через рік у родині було подвійне свято — перший день народження їхнього синочка та мамин диплом з відзнакою!

Коли ми озвучили цю неймовірну історію на святкуванні ювілею медіа-корпорації «33-й канал», у першому ряду почесних гостей і меценатів сиділа і тихо плакала під покровом темної зали одна із найбагатших бізнес-леді України. І журналістки знали, чому…

Вона мільйони, а не червоним дипломом готова була заплатити, щоб отримати шанс народити дитя, але вже мала вирок лікарів, що ніколи не стане матір’ю.

Редакція від батьків, які довірились нам, дізналась прізвище і село, де проживатиме малюк із мамою… Без втручання в особисте життя все-таки хотіли прослідкувати — що буде далі.

Коли завітали інкогніто до родини вдруге, Сергійко (з етичних міркувань назвемо так цього хлопчика) вже купався у любові мами та батька. Вони зізнались нам, що день і ніч каялись потім, що були готові проміняти власну дитину на диплом з відзнакою.

Мама, навіть не боячись розголошення таємниці, дала відверте інтерв’ю «33-му». Каялась в усьому і застерігала інших жінок від таких фатальних кроків.

Зараз Сергійко вже підріс. Він ніколи не дізнається, що з рідними татом і мамою має завдячувати «33-му» та небайдужому лікарю Валерію Щербаню.

Ми уміємо берегти таємниці. Але якщо бабусі, дідусі та батьки хочуть розповісти самі про подальшу долю Сергійка, ми так само інкогніто їх вислухаємо.

Це один із 128 похресників «33-го». І у нас попереду ще чимало неймовірних історій про дітей, родин, до яких був причетний «33-й».

Будьте щасливими. Ми — для вас, якщо ви з нами.

Тетяна Редько
Людмила Поліщук