Щодня іду на роботу біля церкви. І застаю тут чергову траурну процесію. Знову когось відспівують. Часом здається, що ми вже існуємо в реальності – похорон, 9 днів, 40 днів… Напевно, з усіх видів діяльності найприбутковіша зараз ритуальна служба.
За два місяці згоріла моя подруга Оксана. Добра, щира, ніколи не зловживала нічим, народила трьох дітей. Дочекалась онучки і пенсії. Але отримувала її недовго — чотири місяці, тепер дві дадуть на поховання. Оксана працювала на державній службі. І про її авторитет серед простих людей найкраще засвідчили сотні вдячних жителів містечка, які пройшли провести її в останню путь.
Поховали гарно, люди говорили, що рано пішла така хороша жінка. А її мама, вже літнього віку, лише сказала: «Пробач нам, дорогенька донечко, що не змогли відвести від тебе твою чорну печаль, чи хоча б розділити її з тобою…» Не дуже часто говорила покійна про свій смуток, ніби все у неї було, як в людей, нормально. Але вже на поминальному обіді Оксанин чоловік мені виплакав усе.
Їх старший син у 18 років зійшовся зі старшою від себе жінкою. Про нею ходила недобра слава в містечку, хоча вона була дуже гарна. Ніби мала якусь нагуляну хворобу і закувала її. І що дітей вона не зможе мати, і що хлопців вона вміє заманювати на свою красу. Юнак закохався пристрасно, пішов з дому, одружився. І на вимогу дружини взагалі перестав спілкуватися з батьками, бо ті не схвалювали цей його крок.
Молоде подружжя відкинуло думки про подальшу освіту. Влаштувалися на роботу, заробляли собі на життя і розраховували на власні можливості. Син так і не приходив до батьків, хоча жили в одному містечку. Щоправда, іноді до Оксани доходили чутки, що син з невісткою все спускають на гульню. Пробувала з ним говорити, але марно. А згодом молода пара подалась на заробітки до Польщі.
І відтоді взагалі спілкування між ними припинилось. Аж до того часу, коли одного разу серед ночі Оксану з чоловіком не розбудив телефонний дзвінок. Телефонували з митного пункту на кордоні з Польщею. Повідомили, що сина, ледь живого, невістка підвезла до нашого кордону і покинула самого у важкому стані. Покинула помирати від гепатиту С. Рятували бідолаху і у Вінниці, і в Києві. Витягнули, вважай, з того світу. А невістка навіть жодного разу не взяла слухавки, щоб прояснити ситуацію.
Скільки зусиль, нервів і коштів вартувало врятувати сина – Оксана носила в собі. Десь через рік вона почала нездужати. До неї якось непомітно почали чіплятися різні болячки. Стала чахнути на очах. Помучила її хвороба зо два місяці. Тепер вже її рятували в дорогих київських клініках. Але все марно…
Відспівали, поховали, пообідали за упокій. А днями телефонує мені Оксанин чоловік, просить прийти на обід і каже, що у Польщі померла їхня невістка. Причому померла раптово і не від коронавірусу, а від зовсім іншої хвороби, на яку ніхто навіть не міг і подумати. І що тіло вже привезли і мають ховати у містечку завтра. І ще сказав, що на похорон ні він, ні син не підуть.
Я чула, що покійники забирають когось із собою на той світ. Що, ніби, це може бути хтось із сусідів, знайомих чи родичів. І, напевно, й досі не вірила б, що таке може бути насправді. Тепер пригадую всі останні похорони на нашому кутку і таки, думаю, щось в цьому є. Тільки не можу зрозуміти: якщо Оксана забрала з собою невістку, то чому? Можливо, щоб помиритися нарешті, чи, може, для того, щоб остаточно відгородити від неї свого сина?
Тамара Прокопчук
