Коли-небудь у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Мій хороший, ти не зобов’язаний ставати інженером. Ти не повинен бути юристом. Це неважливо, ким ти станеш, коли виростеш. Хочеш бути патологоанатомом? На здоров’я! Футбольним коментатором? Будь ласка! Клоуном в торговому центрі? Чудовий вибір!»
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий клоун з плямами гриму на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років! Я клоун в торговому центрі! Ти таке життя для мене хотіла? Чим ти думала, мамо, коли говорила мені, що вища освіта не обов’язкова? Чого ти хотіла, мамо, коли дозволяла мені замість математики бавитись з хлопцями?»
А я скажу: «Мій хороший, але я йшла за тобою в усьому, я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив грати з молодшими хлопцями».
А він скаже: «Я не знав, до чого це призведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти, ти, ти зламала мені життя» – і розітре брудним рукавом помаду по своєму обличчю.
І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі шукають винних. І, якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот».
Він скаже «ох» і знепритомніє. На психотерапію потрібно буде приблизно п’ять років.
Або не так. Коли-небудь у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Не будь ідіотом, Владику, думай про майбутнє. Вчи математику, Владику, якщо не хочеш все життя бути оператором колцентру».
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий програміст з глибокими зморшками на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я працюю в «Google». Я працюю по двадцять годин на добу, мамо. У мене немає сім’ї. Чим ти думала, мамо, коли говорила, що хороша робота зробить мене щасливим? Чого ти добивалася, мамо, коли змушувала мене вчити математику?»
А я скажу: «Мій хороший, але я ж хотіла, щоб ти отримав гарну освіту! Я хотіла, щоб у тебе були всі можливості».
А він скаже: «А на чорта мені ці можливості, якщо я нещасний, мамо? Я йду повз клоунів в торговому центрі і заздрю їм, мамо. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти, ти, ти зламала мені життя» – і потре пальцями свого носа під окулярами.
І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а інші весь час скаржаться. І, якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот».
Він скаже «ох» і знепритомніє. На психотерапію потрібно буле приблизно п’ять років.
Або по-іншому. Коли-небудь у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Я тут не для того, щоб щось твердити. Я тут для того, щоб тебе любити. Іди до тата, дорогий, запитай у нього, я не хочу бути знову крайньою».
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий режисер з сумом в очах, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я вже тридцять років намагаюся добитися твоєї уваги, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів і п’ять вистав. Я написав про тебе книгу, мамо. Мені здається, тобі це не важливо. Чому ти ніколи не висловлювала своєї думки? Навіщо ти весь час відсилала мене до тата?»
А я скажу: «Мій хороший, але я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, а для порад у нас є тато».
А він скаже: «А на дідька мені татові поради, якщо я питав тебе, мамо? Я все життя добиваюся твоєї уваги, мамо. Я схиблений на тобі, мамо. Я готовий віддати все, аби хоч раз, зрозуміти, що ти думаєш про мене. Своїм мовчанням, своєю відстороненістю ти, ти, ти зламала мені життя» – і театрально закине руку до чола.
І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а інші весь час чогось чекають. І, якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот».
Він скаже «ах» і знепритомніє. На психотерапію буде потрібно приблизно п’ять років.
Цей текст – хороша профілактика нашого материнського перфекціонізму – прагнення бути ідеальною мамою.
Розслабтеся! Як би ми не старалися бути хорошими мамами, нашим дітям все одно буде що розповісти своєму психологу.
Світлана Хмель
