Нобелівську премію миру за минулий рік отримав редактор російської «Новой газеты» Дмитро Муратов.

Це уже назвали справжнім проривом громадянської мужності в Росії і початком нової ери для журналістики в авторитарних країнах. Вже увесь світ зрозумів, що не так все добре в Московії, як намагається видавати Путін зі своїми кишеньковими пропагандистами. Пропонуємо вам тези з виступу Муратова в Осло під час вручення премії.

– Я знаю, що свобода переконань поряд з іншими громадянськими свободами є основою прогресу. Я захищаю тезу про визначальне значення громадянської та політичної свободи у формуванні доль людства! Переконаний, що міжнародна довіра, роззброєння та безпека немислимі без відкритості суспільства, свободи інформації, переконань, гласності.

Світ, прогрес, права людини — цілі нерозривно пов’язані», — це з Нобелівської промови в 1975 році академіка Андрія Сахарова, громадянина Землі, великого мислителя.

Дуже важливо, щоб ці слова прозвучали тут, у знаменитому на весь світ залі, вдруге. Чому це так важливо зараз для нас, для мене? Світ розлютив демократію. Світ розчарувався у правлячих елітах. Світ потягнувся до диктатури. Виникла ілюзія, що прогресу можна досягти технологіями і насильством, а не дотриманням прав і свобод людини.

Диктатури забезпечили спрощений доступ до насильства. У нас у країні (і не тільки у нас) популярна думка: ті політики, які уникають крові, слабкі люди. А ось загрожувати світові війною — обов’язок справжніх патріотів. Влада активно продає ідею війни. Під впливом агресивного маркетингу війни люди звикають до думки про її допустимість. Уряди та близькі до них пропагандисти несуть повноту відповідальності за мілітаристську риторику на державних телевізійних каналах.

Але я бачив інший народ біля інших телевізорів. Під час чеченської війни на одному вокзалі стояло на рейках п’ять білих вагонів-холодильників. Це був морг на колесах. Там зберігалися тіла невідомих солдатів та офіцерів. У багатьох уже не було облич від прямих попадань чи тортур. А в невеликому будиночку біля колій стояв телевізор. Як у залі очікування там сиділи матері та батьки зниклих безвісти солдатів. А оператор із відеокамерою транслював на екран одне за одним зображення тіл. 458 разів. Стільки військових лежало на полицях цих вагонів за мінус 15 градусів у своєму останньому поїзді, що прийшов за маршрутом «Війна — Смерть». Матері, які багато місяців шукали в горах Чечні своїх хлопчиків, побачивши на екрані обличчя свого сина, кричали: «Це не він!» А то був він.

Нинішні ідеологи просувають ідею смерті за Батьківщину, а не життя за Батьківщину. Не дамо цьому телевізору знову себе обдурити. Гібридні бойові дії, трагічна, потворна та злочинна історія з «Боїнгом МН-17» зруйнували відносини Росії та України, і я не знаю, чи зможуть наступні покоління їх відновити… Тим більше, у хворих головах геополітиків війна Росії та України перестала здаватися неможливою. Але я знаю – війни закінчуються з упізнанням солдатів та обміном полоненими.

…У центрі Європи до подій на Сході України додалася на межі великої крові гра президента Лукашенка. Його військові женуть під автоматами біженців із Близького Сходу ланцюгом автоматників, які охороняють кордони Євросоюзу. Сторони звинувачують одна одну, а божевільні люди метаються буквально між двома вогнями.

Ми — журналісти, наша робота зрозуміла: розділити факт та брехню. Нове покоління журналістів-професіоналів уміє працювати з великими даними, з інформаційними базами. І ми вивчили їх, ми знайшли, чиї борти доставляють біженців у точку конфлікту.

Білоруські літаки збільшили рейси до Мінська з Близького Сходу восени цього року більш ніж у чотири рази. Шість рейсів було в серпні-листопаді 2020 року і 27 рейсів — за ті ж місяці цього року. Цього року для можливого прориву кордону білоруська компанія привезла 4,5 тисячі осіб, а минулого – лише 600 осіб. А ще стільки ж – 6000 біженців – доставила авіакомпанія з Іраку. Так і організуються збройні провокації та конфлікти. Ми, журналісти, з’ясувавши, як це влаштовано, зробили свою роботу. Далі справа політиків.

Народ для держави чи держава для народу? Це головний конфлікт сьогодні. Цей конфлікт Сталін вирішував масовими репресіями. Практика тортур у в’язницях та під час слідства збереглася і в сучасній Росії. Жорстоке поводження, згвалтування, жахливі умови тримання, заборона побачення на дзвінок матері в день її народження, нескінченне продовження термінів тримання під вартою. До суду за ґрати відправляють людей із тяжкими захворюваннями, у них у заручниках хворі діти, від них вимагають визнання провини без надання доказів. Ми все частіше чуємо про тортури, які застосовуються до ув’язнених та затриманих. Людей намагаються зламати, щоб збільшити жорстокість покарання за рамками вироку. Це дикість.

Я виступаю з ініціативою створення Міжнародного трибуналу проти тортур, завдання якого збирати дані щодо застосування тортур у різних частинах світу та державах. Встановити катів та їхніх господарів, причетних до подібних злочинів. Сподіваюся, звичайно, насамперед на журналістів-розслідувачів з усього світу. Катування повинні бути визнані тяжким злочином проти гуманності.

Мої колеги викривали технології відмивання і повернули до бюджету мільярди вкрадених рублів, розкривали офшори, зупиняли вирубки сибірських лісів.

Але журналістика у Росії зараз переживає темні часи. За кілька останніх місяців вже понад сто журналістів, медіа та правозахисників набули статусу «іноземних агентів». У Росії це – «вороги народу». Багато наших колег залишилися без роботи. Хтось мусить виїхати з країни. Хтось поклав своє життя на плаху свободи… Таке траплялося у нашій історії. Хтось може запитати, для чого журналісти наражаються на небезпеку.

А щоб свідчити. Щоб довести. Щоб особисто побачити. Це їхня місія. Коли уряди постійно покращують минуле, журналісти намагаються покращити майбутнє.

…Ця премія – усій справжній журналістиці. Ця премія моїм загиблим колегам з «Новой газеты» — Ігореві Домникову, Юрію Щекочихіну, Анні Політковській, Анастасії Бабуровій та Стасу Маркелову, Наташі Естеміровій. Ця премія і живим колегам, спільноті, яка виконує професійний обов’язок. І ми передаємо її на підтримку незалежних ЗМІ.

…За день до оголошення про цю нагороду ми відзначили 15 років від дня вбивства Анни Політковської. Вбивці отримали справедливі вироки, але замовника злочину не знайдено, а термін давності закінчився. Офіційно заявляю: редакція «Новой газеты» цей термін давності не визнає.

…Є приказка: «Собака гавкає, а караван йде». Її трактують так: руху вперед каравану ніщо не завадить. Іноді влада так зневажливо каже про журналістів. Вони гавкають, але ні на що не впливають. А я нещодавно дізнався, що сенс приказки має протилежне значення. Караван іде вперед, бо собаки гавкають. Вони кидаються на хижаків у горах та пустелях. І лище тому можливий рух вперед. Отже, ми умова руху. Ми – антидот від тиранії. Наостанок, давайте встанемо і вшануємо хвилиною мовчання наших колег-репортерів, які віддали життя за цю професію, і підтримаємо тих, хто зазнає переслідувань.

Я хочу, щоби журналісти помирали старими.