Зараз усі ми живемо у су­цільному стресі. Війна і все, що з нею пов’язане, болить, лякає, вводить в ступор і т.п. Коли мені страшно, я намагаюся жартувати. І наче стає легше…

Коли почали говорити про облік жінок у військкоматах, була готова першою стати в чергу. Бо своєрідний вишкіл я вже пройшла вдома… Вижити під одним дахом з п’ятьма чоловіками — це ще той екстрим… Ніколи не знаєш, що тебе чекає, особливо, коли троє з п’яти ходять по квартирі озброєні до зубів мечами, пластмасовими автоматами, кидають під ноги кубики, лего, м’ячі… Тут один необережний крок — і ти вже в гіпсі… Ви навіть не уявляєте, як можна грохнутися на підлогу, наступивши на малесенький кін­дер-сюрприз… Мого чоловіка запитайте, він розкаже, але з матюками…

Моя омріяна роками квартира зараз дуже схожа на бункер. Я не жартую... Тут не тільки немає дзеркал, фоторамочок, а ті, що є, без скла... У мене на­віть люстри металеві... Дивом вижили дві іконки на стіні... Божий знак... Ніякий м’яч їх не дістав... Я зареклася не робити ремонт і не міняти меблі, поки молодший, йому зараз 2, не піде в школу. Єдине, зафарбувала старі шпалери, щоб був гарніший фон для нових художніх експериментів. У мене, напевно, немає жодного кутка в хаті, де не облущилася штукатурка. Чому? Бо коли ставлю молодших в куток подумати над своєю поведінкою, їм краще думається, коли виковирюють дірку... А оскільки малюків троє, то і дірок ого-го... Я не змітаю павутиння і не ганяю павуків, бо це родичі Спайдермена. У мене немає милих фіраночок, серветочок, білої скатертини, світлих килимків і багато чого з того, що є в пристойних будинках.

Але у мене є окрема шафа для м’ячів, уже збилася з толку їх рахувати... П’ять ящи­ків з іграшками... Торба з розпарованими шкарпетками... Три 5-літрові каструлі... Три велосипеди, два самокати і од­на машинка на балконі. Антресолі з інструментами, де майже все металобрухт, який не можна викидати... Комод з книжками, журналами, кар­точками і наліпками фут­боліс­тів... Ну і 340 самих футболістів у зменшеному варіанті... Це унікальна колекція фігурок, такої ні в кого в Україні більше немає... Я вже думала її продати, але як кинулася туди, а там уже половина чи без голови, чи без ноги. Старший син з чоловіком збирали їх як скарб, а молодші, як справжні пірати, скарб той знайшли і порозтягували, хто куди...

Чому я вже готова до армії? Бо вмію терти зубною щіткою унітаз, драяти палубу, варити баняки борщів і каші, відбілювати найбрудніші шкарпетки, стріляти подушками, з меншим калібром буде проблема, бо вже зір не той... А ще вмію забинтовувати рани, витягати з носа/вуха/ока дрібні предмети, робити уколи і годинами слухати про скажених вихователів/вчителів/начальників, витирати «слюні», цілувати в лобик і благословляти на нові подвиги...

Ось такий універсальний солдат — МАМА