Ґвалтування, розстріли рідних на очах, родин, тварин, молоді, це все вони бачили на власні очі. Вириваючись зеленими коридорами, їхали автомобілями, бачили на трасі розстріляні і спалені автомобілі з людьми…

Окупанти стріляли не розбираючись…

В багатьох там залишились ще рідні і батьки, вони дають свідчення для міжнародного суду, тому попросили журналістів «33-го» не називати їхніх прізвищ, заради безпеки.

Війна не вибирає. Є серед наших співбесідників відомі лікарі, митці, бізнесмени і науковці, вчителі. Ще вчора жили в заможних містах-сателітах Києва. Насолоджувались мирним життям. Але тепер вони виривались зі своїх розтрощених будинків в чому були. Дехто навіть одягу змінного не взяв… хватали лише дітей!

Лікарі Юрій та Світлана на власні очі побачили героїзм і окупацію Бучі.
Зараз через зелений коридор вони виїхали із міста- героя і зупинились у Вінниці.

Юрій – відомий хірург. Він працює в Київському інституті.
Його дружина Світлана сімейний лікар.

Війну лікар застав на роботі у Києві, в інституті, мав оперувати пацієнтів.
Коли добрався до будинку в Бучі, побачили разом із дітьми численні вертольоти і ворожий десант на аеропорту в Гостомелі. Вони падали на землю як саранча. Миттєво і багато.

В цей час почали сунути колони танків з лісу. Кілометрові колони!
Весь світ знає про героїчний спротив Бучі. Про пошкоджену і спалену
техніку ворога. Про те, як воїни України ціною власного життя не пустили ворога до Києва, куди він так рветься.

А Юрій, Світлана та їхні сини-підлітки Микола та Михайло, бачили це на власні очі.

Світлані доводилось «швидкою» їздити на виклики до важких хворих. Під обстрілами. Щоб бути більш корисними, сім’я вирішила перебратись в центр первинної допомоги, під який переоснастити місцеву школу. Поселившись там, Юрій та Світлана цілодобового допомагати хворим і пораненим.
Буча з перших днів залишилась без світла і води.

Тому Юрій оперував із дружиною навіть під світло телефонних ліхтариків. Йому у цьому допомагали сини.

Коли жити в Бучі стало неможливо, сім’я вирішила із іншими жителями покинути вже окуповане місто зеленим коридором.

Окупація Бучі показала страшні звірства рашистів.

Вони розстрілювали на очах рідних батьків, дітей, жінок.

Через постійні бомбардування мирного населення, будинки в Бучі в більшості зруйновані.

І у двір їхнього будинку впала бомба. Осколки пройшли по дверях та стінах.
Вже коли їхали зеленим коридором, бачили розстріляні та спалені машини інших людей, які намагались евакуюватись.

В них були розстріляні і мирні жителі.
Рашисти не мають жалю та не дотримуються цивілізаційних норм.
Вінниця тепер стала для цієї родини тимчасовим другим домом.

Вони кажуть, що вже зареєструвались у Вінниці, знайшли житло.
Діти пішли у 30 школу, вже навчаються дистанційно.

Світлана та Юрій, в свою чергу, хочуть бути корисними тут.

Тому готові працювати медиками де потрібно і допомагати всім, кому їхня допомога буде потрібна.

Крім побачених та перенесених жахіть, Юрій та Світлана кажуть, що їх приємно вразила згуртованість наших людей. Те, як в ці дні героїчного спротиву ворогу, гуртується і єднається наш народ, народжується непохитна і непереможна нація.

Перемоги нам всім! І повернення в рідні міста і оселі! Щоб пошвидше здійснилась мрія кожного – будувати красиву європейську Україну. Працювати на її благо. Ростити дітей під мирним небом, кувати власну міць і не тішити себе ілюзіями про добросусідство із ворогом, що видавав себе за «брата».

Тетяна, мешканка Ірпіня. Вона із сином, невісткою та їхніми дітьми вискочила з дому навіть без змінного одягу. Сіли в авто і втікали…
Вже після від’їзду дізналась, що їхня багатоповерхівка зруйнована вибухами.

Вона педагог. Вже у Вінниці родичі дали ноутбук і вона налагодила зв’язок із батьками її першачків. А вони порозбігалися тепер хто де від жахів, які спіткати Ірпінь.

– Знаєте, мені доводиться щоденно вселяти віру і дух і у батьків.Всі вони тепер переселенці. Втратили все крім життя, і це головне, – кажу їм.

– У мене така лють. Готова дерти нелюдів на шмаття за кожну сльозинку, за кожну краплину пролитої крові безвинних людей, за кожну грудочку нашої землі сплюндрованої рашистами,за втрачені надії,за відсутність дитячого сміху.

Я навіть не підозрювала, що можу перетворитися на згусток енергетики протесту, ненависті до кожного, хто нівечит. Хто підтримує це пекло рашистськоі навали параноїка.Та впевнена, що кожен з вас нелюди, скоро відчуває все те, що заслужив.
Віримо, молимося, допомагаємо кожен на своєму місці ,як може, нашим хоробрим,безстрашним захисникам, – ось такі смс я шлю батькам моїх учнів вже не в рідну Ірпінь, а по світу.

Але ми повернемось після перемоги і відбудуємо наше рідне місто.

– Коли Бучу захопили рашисти, вони пішли по квартирах і будинках, одразу стріляли всіх собак.

Потім молодих людей. Прямо на очах батьків. Дівчат так само на очах їхніх гвалтували. А потім розстрілювали всіх, щоб не було свідків.
Всіх людей прямо викидали з їхніх квартир та будинків.

Облаштовувались там. Всіх місцевих зібрали в школі, як живий щит.
Дорогу, якою їхали зеленим коридором, можна назвати дорогою смерті. Там розстріляні, спалені автомобілі, а в них останки мирних жителів, які намагались вирватись з того пекла, – ділиться Олександр. І він із родиною зупинились у Вінниці.

– Молімось Богу і захищаймо Вінниччину всіма силами і міццю, щоб її не спіткала доля Ірпіня і Бучі. Інших розтрощених вщент та окупованих тимчасово ворогом міст та сіл. Бо «рускій мір», це реальне пекло на землі.

І безжально розчищаймо наш край від дрг і симпатиків цих нелюдів.

Спілкувалась Тетяна Редько