Війна не жде. Вона не знає втоми
І править за усе страшну ціну.
Я кожен день рушаю в невідомість,
Не знаючи, чи звідти повернУсь.

Змінився час. Позаду скалки-миті.
Пульсує в скронях розпашілий нерв.
Як хочеться спитати: – Чуєш, Світе,
Чи зможеш згодом бачити мене?

Чи на земних стежках зустрінеш завтра?
Чи упізнаєш? Чи збагнеш усе?
Буття людське тепер так мало варте,
Але воно єдине має сенс.

Гудуть од щему довгі струни вулиць,
Що теж вночі здригаються у снах.
Позаду залишається минуле,
Із вирію вертається весна.

Як не крути, а небо знову синє.
Зело набралось духу і цвіте…
Тримайся й ти, тримайся, Україно,
І вистій для майбутнього дітей.

Ірина Федорчук, вінничанка
23.03.2022 р.