Народе мій, ти страждущий віками,
Під гнітом жив, закАлений, мов меч.
Як не топтали тут життя ногами,
Травою проростало всупереч…
Ішли дощі, змивали кров у ріки
І повертались виживші з війни.
Знов на світанку півень кукурікав
Й народжувались доні та сини.
Тягнули з нас в неволі сині жили,
Хоч сила, як в козацьких ковалів.
Хати нам білі, глиняні палили,
Не знаючи, що є народний гнів.
А він кипить уже в душі до краю,
Не плачуть очі, вже нема жалю…
І кожна мати крикне: “Проклинаю!”
І кожен хлоп промовить : “ПогублЮ!”
Народе мій, прийшла пора вставати,
Вогонь запеклі душі не пече…
Той, хто прийшов із нами воювати,
Загине сам під піднятим мечем!

Алла Боровська, вінничанка