Коли будь чий син підросте і запитає, хто той Бог, у якого вірю, розповім про Степанівну, яка спакувала в пакет АТБ закрутки.
«З’їсте, хлопчики, а склячам від банки шматуйте обличчя звірів», —
казала вона, повна віри в чужих синів, і тицяла залишки грошей у жмутку.

Про Віктора, який будував вісім років дім, а коли влучила ракета і дім згорів,
він рішуче пішов у найближче сховище багатоповерхівки:
«Збирайте дітей, буду вивозити вас поміж розвалин дворів,
допоки у мене лишилася ціла автівка».

Про Артема, який усе, що заробив на заможне життя у своєму ІT,
надіслав Оксані, що замовляє броники, поки спить малюк,
з яким вона переховується по кілька разів на добу в укритті
і здригається на кожен гуркіт, на кожен звук.

Про Андрія, у якого четверо малолітніх дітей, яким ще рости й рости, який відвіз їх в глухе село у Богом забуту хату.
«Не бійся, кохана, мишей, вітру і самоти,
фронт твій тут, мій фронт там — мусимо воювати».

Про Світлану, випускницю фізмату із позивним «Гроза», яка тягла на собі раненого Андрія три кілометри полем.

Про стареньку бабцю Марію, яка пекла хліб, вся в сльозах:
«Війна, діточки, то біда велика, а голод — велике горе».

Про кожного, хто стояв зі зброєю, кому не забракло духу, про тих, хто із-за кордону любив Україну ділом.

Кожного, хто не допустив мародерства, хаосу і розрухи,
… хто душу поклав і тіло.

Коли син запитає, то хто ж з них усіх Бог могутній, який рятує від болю, холоду, голоду і зневіри?

Я скажу йому: «Сину, запам’ятай на майбутнє:
Бог є у кожному, в кого ти віриш!»

Мирослава Ільтьо