На минулих вихідних, в неділю, мені командир дозволив матнутися додому на півдня і не встиг він договорити як я вже біг з рюкзаком в сторону траси. Фактично це був мій перший в житті вихід в люди у формі ЗСУ і те, що я відчув на собі мені могло лише нагадати день мого весілля сім років тому.

Вибігаю на дорогу, починаю зупиняти авто, мені стають відразу декілька і один з водіїв каже: “Можу підкинути десь на 50 кілометрів”, – сідаю, їду. Потім він мені: “Так приємно з тобою їхати. Давай я тебе завезу додому. Для скаженої собаки 200км не круг. Скажеш щось про гроші – ображуся”. Я в приємному шоці дякую, сиплю гумором і мовчу.

Декілька годин дороги. Виходжу з машини і біля під’їзду зустрічаю рідного брата, якого не бачив з початку війни. Щиро радий. Він мені відкриває багажник авто і киває: “Ось майже все по списку. Гроші дам на решту- купиш вже сам”.

Підіймаюся в квартиру, дивую приїздом всіх, бо ж ясно, що нікого не попереджав. Обіймаю дітей та дружину і тут Тарас сміючись такий: “Па, ти що вже виграв війну?))”, – кажу: “Син, я ще й не починав воювати. Поки лише тренуюся, але я дуже стараюся, щоб обов’язково до тебе з Мар’яною повернутися”.

Часу на всі справи залишається мало, тому кажу дружині, щоб збиралася на пікнік, а я поки лечу по магазинам. Забігаю в продуктовий біля будинку, щоб купити кави і запитати як доїхати до “Епіцентру”, продавець мені: “Бери все, що хочеш безкоштовно і якщо треба, то ось ключі від мого авто”. Щоб ви розуміли, з ним ми знайомі від сили три тижні і зброї в мене при собі не було))

Залітаю в “Епіцентр”, набираю сокир, окулярів і ще всіляких дрібниць для хлопців, біжу до каси і знаходжу старшого менеджера, питаю: “Знижку для ЗСУ пробити для 10-15% можете?”, а він: “Для ЗСУ на ваші товари зроблю 40%. Йдіть на касу”. Радію як дитина, що зекономив сімсот гривень лечу далі.

Вечір. Заходжу ще в працюючий магазин, забігаю, беру оберемок ременів для хлопців. Питаю скільки з мене, а господар магазину: “Безкоштовно. Після перемоги з тебе сувенір у виглядів якогось фото”. Обіймаю дядька, тисну руку і в приємному шоці повертаюся додому.

Біля будинку зустрічаю з десяток хлопчаків років по 7-10, а вони дивлячись на мою форму мені:
– Дякуємо, що нас захищаєте!
– Будь ласка, хлопці.
– Слава Україні!!
– Героям слава, – відповідаю.
– Слава нації!!, – продовжують хлопці.
– .. мовчу.. бо вже задалеко відійшов, але за спиною чую дитячим голосом:
– Пи..да російській федерації!!, – чути сміх.

Далі був пікнік з сім’єю з розмовами як круто в нас змінилося життя після 24 лютого, і розмова з місцевою теробороною про те, що палити вогонь можна лише до темної пори доби.

А потім я зрозумів, що мені треба з дому виїхати о четвертій ранку, щоб вчасно бути в частині. Дзвоню до старшини: ” Це солдат Примаченко, питання: можна я опіздаю? І чи можна мені пароль для блокпостів”, на що він мені: “Якщо ти опіздаєш, то ти ах..єш. Пароль не знаю. Роби що хочеш”.

Ясно, треба збиратися прямо зараз. Набрав своїх нових друзів-солдатів і вони мені за 10хв знайшли машину, яка мене підкинула в сусідній обласний центр. Ясно, що грошей ніхто не брав.

Познайомилися в дорозі, де я хлопців переконав, що треба обов’язково оформити дозвіл на зброю і купити собі хоч щось для власної безпеки. Вже на місці мене зустрів брат, який чекав на мене в готелі, зняв мені номер, купив суші з пивом та виглядав мене на порозі.

Виїхали рано, багато розмовляли. Дуже тепло, по-братськи, що раніше виходило в нас не так часто. Приїхали вчасно. Мене з передачкою з дому вже всі чекали. Добу провів в дорозі. З сім’єю був мало, але воно того було варто.

За такий короткий час на собі відчув стільки людського тепла, як ніколи в житті до цього. Дуже приємно це відчувати від зовсім чужих людей. Хоча не такі вони вже чужі. Всі вони члени нашої великої української родини, за щасливе майбутнє яких варто воювати.

Всіх обійняв. Ваш солдат Михайло Примаченко.