Моя нескорена мама Україна на теренах своїх земель обігріла десятки народів усього світу. І після 24-го лютого стало насправді видно вдячність і розум кожного, хто жив тут століттями та поколіннями. Хто будь-якими шляхами бився за правду, і навіть під обстрілами ракет залишився у “гарячих” Харкові, Сумах та Маріуполі волонтерити, допомагати воїнам і рятувати рідний дім. А хто, як остання гнида, ходячи в українських вишиванках, робив мітки для ракетних ударів проклятої росії. А потім, коли ловили на гарячому, сідав у своє авто і на всіх парах мчав рятувати свою дупу на Західну Україну. До тих самих ненависних бандерівців. Ні для кого не секрет, що жителі саме того куточку України у своїй більшості – справжні націоналісти, які готові з вилами та кухонними ножами вийти проти російської орди, але нізащо не віддати свої землі. Бо для кожного там Україна – це святе.  І коли чесні  порядні прихильники “руського” міра з Харкова просили їх впустити пожити, то бандерівці свої двері відкривали для кожного з них безкоштовно. Знаю! Бо сама транзитом, збираючи волонтерську допомогу, об’їхала десяток прикордонних сіл. Вони межують із Польщею, яка тепер – рідна сестра нашої мами України! З товаришами зупинялися  біля кожної церкви, щоб у найпотужніших храмах української свідомості помолитися за наших воїнів. За наших легендарних бійців. І, як справжня журналістка, не могла втриматися, щоб не розбалакати місцевих. Особливо про переселенців, це ж зараз тема номер один. Та те, що вони говорили, до речі, зі слізьми на очах, просто жахіття. Ось  почитайте:

– Мені 92. На моєму подвір’ї за традицією два будинки. Вони дерев’яні, це бойківський стиль. Так споконвіків будували у нас, на Турківщині. На третій день війни до мого дому під’їхала біла “Хонда”. Дві дівчини у вишиванках, а зверху зимові куртки, і чоловік, який був за кермом. Попросились пожити в мене деякий час, бо їм немає де дітись. У нас час посту був, але для гостей я зготувала вареників з картоплею, а сусідка принесла сметану. Коли сіли за стіл, вони сказали, що будуть говорити російською, бо їм так легше. Ну нехай – подумала я собі. І жодної претензії не виставила. Ще й баню напалила, щоб люди з дороги відпочили собі. Перед сном сказала, що завтра зварю бульбу із салатом на сніданок, а потім борщ до обіду. Бо вже стара – все зразу не можу… Вранці, я прокинулась від криків сусідки на моєму подвір’ї. Бо вона аж через дорогу побачила, що з хати, де ночувати біженці, йде дим. Ми швидко пішли туди, а там…. в хаті знайшли старий зошит і підпалили його в залізному тазику. Щоб напустити диму? А на стіні червоною помадою написали “жрі сваю бульбу сама, бандеровка клятая”. Я цілий день плакала після побаченого, відразу згадала 41-45 роки, коли німці хотіли захопити село, як вони за слово “бульба” людей били і в коморах розстрілювали. Та це ж свої!? Українці? Я своє вже віджила, хотіла їх пригріти і врятувати від московської люті. Але ні, втекли, і хату ледь не спалили. Хто вони після цього? – зі слізьми бабуся Петра розповідає.

А у храмі святого Михаїла, поблизу міста Стрий, стояла жінка навколішки перед чудотворною іконою і дякувати Богу, що жива. Так довго стояла і плакала, що не можливо було пройти повз і не помітити. Надворі ми поспілкувались. Історія шокує.ю

– Мені 45. Чоловік помер. Донька за кордоном. А я живу в селі і гляжу двох своїх онуків. Ще зовсім маленькі – 6 і 7 років. На першому тижні війни я прийняла переселенців з Харкова. Виділила їм окрему кімнату. Грошей не брала. Та ще й годувала своїми продуктами. Хто б міг подумати, що вони за три дня, викрадуть все цінне, що є в хаті. А там і сережки, ланцюжки і кулони золоті. Навіть іменну ікону, маленьку, із золота, теж заберуть. Та і це не саме страшне. Я поїхала на ринок купувати продукти, дітей залишила дома, під їхній нагляд. І ось шок – закрили двох діток в кімнаті, випустили газ із плити і напис чорним маркером на білій стіні: ” Із-за вас, сук бандеровскіх, началась война. Подохните вместе со своімі дєтьмі”… В сльозах та навколішки я дякувала Богу, що встигла. Вчасно з базару приїхала, витягнула дітей на вулицю, викликала «швидку», пожежників і поліцію. Зізнаюсь, ніхто зі служб не здивувався. Навпаки, заспокоїли, і пояснили, що це така акція, щоб знищити бандерівців, жити в Україні, бути під росією і говорити російською мовою… Ніби все зрозуміло, але я ще до тями не можу прийти, – зізнається пані Ніна.

І таких історій тисячі. Щоб мали єднатись і стати однією непереможною силою, вони тікають, куди подалі! І замість допомоги країні п’ють, гуляють, грають в казино і обкрадають інших?! Чому б вам, зі своєю бандерофобією, не поїхати за руським кораблем. Бо у Степана Бандери не один нащадок і не два, вся Україна. І таких продажних гнид, які за москальську мову рідну маму продадуть, нам, бандерівцям, не треба. Ви вмієте тільки лякати, а ми відразу переходимо до дій…

Софія Копач