Все у якомусь замороженому стані, багато запитань на які немає відповідей. Всі обговорюють хто винен, і мало хто говорить про те, а що ж робити нам далі…

Люди почали пристосовуватися до такого життя як кому дозволяє совість. І зараз майже ніхто вже нікого не засуджує. Всі зосереджені на тому, як вижити і зберегти свої родини, дітей.

Залякування та психологічний тиск посилилися, безгрошів’я та безробіття поглинули, поступово ми лишаємося більшості свобод і прав, що були гарантовані. Прірва між окупованою та підконтрольною територією посилюється. Тим, хто на підконтрольній території важко зрозуміти в якому стані ми тут перебуваємо. Одні кажуть- ви вже втрачені, вас затягнуло болото зрадництва і пристосуванства, інші допитуються: чому не виїхали, чому лишилися, певно чекали “руського міра і сваих”, треті звинувачують у тому, що ми- цивільні заважаємо зсу виконувати свою роботу, дехто пише: от попереджали ж їх- сидіть, не виїжджайте, так пруться кожного дня під гради та на міни, привертають на себе увагу, дістали вже ці херсонці. Залишки лігітимної влади постійно наголошують- коридорів немає, ризик височенний, їхати смертельно небезпечно. І такий потік інфи постійно.

Неймовірно ускладнилася і в рази зменшилася волонтерська допомога, бо кількість потребуючих зростає з кожним днем, а ресурсів допомогти дуже мало. Практично не має жодного шляху виїзду з області, кожного дня обстріли, вибухи, трагедії людських життів. Бачила жінок і бабусь, що просять на ринках будь-яку їжу, бо немає за що купувати, бачила велику кількість кинутих домашніх тварин, яких немає кому годувати, бачила тих, хто обіймається та тисне руки загарбникам… Постійно бачу воїнів “другої армії світу” у  розтягнутих штанях, вигорівшій брудній футболці і кєпці, але в балаклаві, броніку і з автоматом на плечах. Напідпитку, небезпечних. І ось такі прийшли у наше цивільне  місто нести “красівоє і доброє, свєт”. І ось вони тепер диктують, як нам жити, і чи можна дихати.

Цей місяць життя я б охарактеризувала суцільним страхом. Вони хазяйнують тут наповну, як у власному будинку. Неможливо вирішити жодного життєвоважливого питання, всюди “їх” призначенці, не знаєш, чим обернеться будь-яке стикування з ними. Можуть прийти кожної хвилини.

Цей місяц кривавий, бо збільшилася кількість жертв серед населення від обстрілів, вибухів, насильництва. Кожного дня у сводках місцевих чатів втрати: жінки, чоловіки, діти. Пошук зниклих переріс у глобальну проблему, вирішення якої немає.

Вони, як та ракова пухлина, пустили свої метастази всюди і кожного дня все глибше. І чим довше затягуватиметься деокупація, тим важче і складніше буде позбутися їх. Неможна просто сказати “прої*** ” південь та ви держіться, колись може покараємо винних, бо ми ж живі 400 тис людей по містам і селам…

Втомлені, але не скорені, бо ще жевріє надія на звільнення, і не повторення сценарію Донецька. Ми є, ми чекаємо кожного дня! Ми витримуємо цю неймовірну напругу лише тому, що віримо. Ми віримо у вас більше, ніж ви у нас, наша державо!

Херсон-це Україна!

А те, що Херсон не здається, партизани діють, свідчать ось ці листівки!

Ольга Вірна