У розмові між дівчатами про війну і свої переживання я почула історію про дівчинку, у якої був випуск у дитячому садочку. Її тато в цей час брав участь в запеклих боях на Сході.

І ось хтось з суперактивних матусь з батьківського комітету додумався найняти тамаду, яка керувала тим випуском. І тамада нічого кращого не придумала, натхненна проведенням купи весіль по однаковому сценарію, як оголосити танець доньок з татами. І всі татусі в залі встали і почали танець. Бо вони не на війні, бо їх дружини не подумали, чи відчуває несправедливість цього світу та маленька дівчинка, яка місяцями не бачить свого тата.

І дівчинка залишилась сидіти в залі одна з мамою. Одна на весь той зал.

Ті, чиї чоловіки не є на війні або на ній не були, не відчувають біль і несправедливість світу, які відчувають жінки, що мають довгі місяці і навіть роки бути своїм дітям і за маму і за тата. Чиї діти запитують коли тато чи мама приїде і чому він/вона не забирають з садочка чи не гуляють в парку на вихідних.

Я вже мовчу про тих сильних духом жінок, чиї чоловіки вже ніколи не повернуться з війни. То окремий страшний біль, який нереально виправити і згасити.

Але влаштовуючи усі ті помпезні свята, вечірки і випускні просто хоч трохи подумайте про тих, чий тато чи мама не зможуть розділити з дітьми свято. Бо вони і так віддали вам і цій країні, все що мали, щоб ви могли собі спокійно продовжувати жити мирним життям.

Моя думка може відрізнятись від думки інших жінок але для тих, хто її поділяє, ми започатковуємо з наступної суботи групи підтримки “Заради нас, хто чекає рідних з війни”. Будемо говорити про всі наші болі, тривоги і нашу мужність.

Трохи пізніше закину анкету і деталі.

Таїса Гайда