Олена Леонідівна —багатодітна мама, народила і виховила чотирьох синів! Один з них — Віталій Поважнюк віддав життя за Батьківщину…
2 червня йому б виповнилося
40… Святкували б ювілей… Донечки приготували б подарунок татові… Мамині обійми… Поцілунки коханої дружини…
Але цього щастя більше ніколи не буде…Рашисти обірвали життя у розквіті сил…
-Віталій — мій другий син, старший — Руслан, молодші — Олег і Влад. Він для нас всіх був відрадою і підтрикою… А тепер світ похитнувся… Це неправда, що єдиного сина втрачати важче, ніж не єдиного — другого чи третього… Це так само болить, бо ти втрачаєш часточку себе, – із “сухими” сльозами каже мама.
Як це “сухі” сльози? Це коли в очах — пустеля, а ридає душа… Вже виплакала на людях, тепер тільки на могилі сина…
-Віталій не служив в армії. Коли почалася війна у 2014 році, йому випадково вручили повістку. Віз доньку з температурою у лікарню, його зупинили, син вимушений був поставити підпис і взяти повістку. Пішов у військомат, а потім в АТО. І вже як досвідченого резервіста, Віталія знову мобілізували 7 березня цього року, – згадує мати.
Кажуть, двічі в одну річку не війдеш. Але Віталій у чорну річку війни поринав двічі…
-Ще 14- го квітня спілкувався зі своєю дружиною, а потім зв’язок з ним зник… Він був водієм у 110 бригаді, воювали під Авдіївкою. 15 квітня їхню колону окупанти розстріляли… Довго ніхто нічого не повідомляв, хоча зверталася на “гарячу лінію” міністерства оборони, до військкомату. Тіло сина якось вивезли з поля бою, а багатьох його побратимів так і не знайшли… Це величезна біль і розпач… Невідомість вбиває без зброї. Віталія у труні вже у Вінницю везли, а мені ще казали: “Невідомо коли доставлять”… Але як мама не дізнається про сина?! Я всіх підняла — командирів, волонтерів, родина допомогла і гідно зустріла сина-героя… Дякую роботодавцю сина – Руслана Миколайовича Когут ” Вендичаничормет”, який допоміг з похоронами. 22 квітня тисячі людей з ним прощалися. А я не можу, бо він тут, зі мною — в моєму серці назавжди,- зітхає Олена Леонідівна.
Ці віршовані рядки мама загиблого героя присвячує всім полеглим синам України і їх матерям:
Ти пробач мене, мамо, за завязану чорну хустину.
Що додав сивини у заплетину русу косу.
Я вмирати не йшов… я пішов боронить Україну…
То чого ж у труні, вже мене побратими несуть?
Знаю, мамо, що був не слухняним я сином.
Що ніколи тобі не казав, як тебе я люблю…
Я все думав: ще встигну, ще буде хвилина,
а, натомість, завдав тобі, мамо, я смутку й жалю…
Я ж, матусю, не думав, що йду помирати…
А довкола весна, біля хати в нас вишні цвітуть…
Ти, матусю, пробач я назавжди залишусь солдатом.
І у рідне село в домовині мене привезуть…
Ти ж, рідненька, живи! І за себе й за мене – благаю.!
Ти ж бо знаєш, матусю, що я ще й не жив…
Та вже добре мені… Душа лине до неба, до раю.
Стаю в ангельський стрій буду Господу Богу служити…
Тебе, мамо, крильми я до свого серденька пригорну…
Замість мене – тебе цілувати буде вітерець…
Тлінне тіло моє в сиру землю загорнуть.
Ти, рідненька, не плач. Ми ж бо знаєм – це не кінець.
Я до тебе прийду ясним променем, щоби зігріти…
Заблукаю в косі, поміж ранніх сивин…
А як твої щоки, доторкнеться холодний вітер,
не лякайся… то – я…
То цілує тебе твій син…
Від редакції: Історія життя і боротьби кожного загиблого захисника України варта, щоб про неї дізналися не лише вінничани, але й увесь світ! Повідомляйте нам про своїх синів, братів, чоловіків, які загинули в боях з окупантами, і ми напишемо про кожного!
Присилайте текстову інформацію та фото на електронну адресу редакції: gazeta@33kanal.com
Або на Вайбер чи Телеграм за номером:0674944909
