Макс Покровський не вперше підтримав Україну.

В пісні є слова:

«Где Третий Рим, где Третий Рейх и где Помпеи? Но будут жить и станут только круче Одесса, Киев, Харьков, Мариуполь, Буча”. Макс називає Україну “своей второй половиной”.

Пісню «Україна» постять, схвалюють і критикують.

Ось які протилежні думки:

– Сподіваюсь, всі вже висловились про чергового “харошого русского”, який написав і записав пісню в підтримку України?

Тож, скажу і я. І навіть спробую максимально толерантно.

Так, от:

– я розумію, що будь-яка нація чи народ, як і будь-яке общинно-суспільне утворення – ділиться на кончених і нормальних, і питання лише в статистичному розподілі відсотків;

– я усвідомлюю, що є росіяни, яким дійсно болить за те, до чого призвів їхній похуїзм, чи сцикотність;

– я знаю, що ніколи і ніщо не можна – “під одну гребінку”;

Але!!!

Я не розумію, відколи елементарне вміння мислити нормально, а не як єбанутий дегенерат – стало геройством, а не нормою?

Чому будь-яке слово проти хуйла і в підтримку знищуваної ним країни – стає приводом для овацій, а в наймаразматичнішому вигляді – для роздачі громадянства?

Яким чином якісь фрази так званих російських  лібералів-антипутінців, озвучені в тій чи іншій формі – можуть допомогти моїй державі?

Соррі, но мені не треба їхня підтримка.

Не треба їхні співчуття і “обнімашки”.

“Харошиє русскіє”, якщо ви реально вважаєте себе нормальними і хочете допомогти – валіть того монстра, якого ви створили (чи зробили – як мінімум недостатньо, аби він з’явився).

Єбаште. Самі. На своїй території.

Якщо ви втекли – вертайтеся, і підіймайте своїх співвітчизників. Доводьте отим 80% підарасів, які підтримують війну, розв’язану вашим довбойобом, що їх “оболванілі”. Піднімайте бунт і знищуйте це нахєр.

Але робіть, а не пиздіть.

Бо, от серйозно: мені особисто – цей пиздьож, як мертвому припарка.

Тому, не вимагайте від мене – розуміння і співчуття.

Не зрозумію і не поспівчуваю.

Принаймні, доки ви не піднімете сраку, і не почнете реально діяти – як вільні люди, а не як раби, чи якісь флюгерні амеби. Доки – не будете готові вмирати за саме право – так діяти. Бо інакше – це не працює.

Не можете робити це всередині своєї родіни – робіть за її межами.

Але – не в Україні.

Бо вам тут не раді. М’яко кажучи. Жодному з вас.

І чи зміниться це колись – по відношенню до тих одиниць з вас, які зараз пробивають собі груди – клянучись в любові до України і ненависті до вашого розумово відсталого – покаже лише час.

Або не покаже.

Просто усвідомте: право називатись “нормальним” і бути допущеним в бодай якесь цивілізоване товариство – теж треба заслужити. Або й вимолити.

Вам – так точно.

А “підтримка” з вашого куцого ліберального боку… Ну, ок. Є – є, нема – нема. От, чесно – вобше якось до пизди, на загальний стан речей – це не впливає взагалі.

Тож, які б там маніфести хто не кидав – я за повну заборону будь-якого контенту “мейд ін раша”. Вважайте це моїм особистим – культурним “ровом з крокодилами”

Скільки б у рота “старшему брату” (яким дехто й досі, на жаль, бачить кацапстан) не заглядали деякі манкуртовидні очільники держави Україна та/або їхнє малороське оточення.

Сергій Смальчук

А ось Олексій Гурєєв думає інакше:

Отрицать – это слишком юношески-идеалистично!

А в истории есть куда более прагматичные примеры использования подобной “куцей” оппозиции.

Взять ту же рашку.

Всяких там социал-демократов царский режим выпер за границу. А мудрый германский кайзер их подкармливал и в нужный момент запустил обратно в рашку! И большевики там власть захватили! И российский фронт рухнул.

Вот вам и мотивация.

– Не потрібно відкидати тих, хто тебе підтримує. Подивіться, в 30 країнах вчора, в День Росії вийшли російські опозиціонери, щоб підтримати Україну.

Вимагали у світових лідерів зупинити Путіна і покласти край його режиму. Хіба це не мотивація для тих симпатиків рф, яких чимало в Європі.

Ось, мовляв, росіяни також вимагають зупинити війну.

І вони проти Путіна. Світ же не бачить тих 80 відсотків пропутінських маразматиків. Світ бачить цих росіян. Що не кажіть, але зараз опозиція рашки – наші союзники.

Ольга Жданова.

Від редакції: а яка ваша думка?

Тетяна Квасюк