Цих мужніх татусів, яка мають 3, 5 і навіть 7 дітей… І саме вони – голови багатодітних родин – є справжніми Героями цієї визвольної війни. Адже їм не потрібно ніяких відмазів та хабарів, щоб уникнути армії.

Вони мають повне право не йти у військо, а сидіти вдома із своїми великими родинами… Чи навіть виїхати за кордон і жити там на соціальну допомогу… Але ці татусі ламають всі стереотипи і показують нам приклад, як не боятися, як вірити в себе і як навіть із окопа заспокоювати найменшу доньку Софійку, в якої втік гуляти котик… Ось тому я вважаю, що ці татусі є сьогодні фундаментом нашої Перемоги і відродження країни після війни. Адже вони вже “народили” із своїми дружинами цілу “грядку” діток, виховали їх, вивчили, поставили на ноги… І мріють в окопах, щоб їхній найдорожчий скарб – їхні діти – жили у вільній та сильній європейській країні…

Заради цього вони після 24-го лютого змінили свої мирні професії на автомати і “джавеліни”… А ми – їхні побратими – як можемо оберігаємо цих “мужніх татусів”, бо їх чекає вдома ціла дитяча армія…

На жаль, повернуться додому не всі. 6 червня я із командирами прощались із батьком 5-ти дітей Геннадієм – добровольцем із нашого батальйону. Неможливо передати словами, як голосила над його закритою труною дружина Тетяна… Він же був її всесвітом всі ці роки, і раптом ворожа міна 25-го квітня розірвала вщент всі родинні мрії та плани…

Важко було бачити, як над труною тата у чорних подільських вишиванках мовчки стояли три молоді “дубки” – його сини… Діти – Вова, Гена і наймолодший Діма… В очах цих хлопців у цю печальну мить читалась нескінченна печаль за татом… І жага помсти! Поряд дві заплакані доці – Юля та Діана… Такі ж красиві, як їхня мама Таня… І такі ж розчавлені цією страшною втратою…

Весь час цих безкінечних порохон я намагався не відводити від них очей… Бо їхніми сльозами в цю мить плакала вся Україна за кожним татом, сином, братом, дідусем… А в кінці траурної процесії, де одразу 11 ще промосковських попів таки відспівали цього Героя Вінниччини та України, я підійшов і обійняв цю велику родину замість їхнього татка… І витер сльози мамі Тетяні, яка просила нас, військових, за поминальний стіл у пам’ять про її Геннадія…

Слів у мене вже не було. Бо горло пересохло від болю та спеки… Я поцілував її нароблені руки і лише сказав: “Дякую за Героя, бережіть дітей…”

Роман Ковальський,
журналіст, військовослужбовець ЗСУ