Підійдемо їх, заповнимо школи дітьми! Людей достойним життям і роботою. Вдихнемо життя і їм і людям, обпаленим лихоліттями війни.

Програму по заселенню
вимираючих сіл переселенцями
варто запустити негайно. На Поділлі для цього є всі умови.

Я хочу запитати кожного хто вирвався зі страшного пекла війни, бачив розбомблену власну квартиру, місто, а тепер поселений в гуртожиток чи спортзал, де лише матрас, чи ліжко. Хіба ви не хочете поїхати в українське село, щоб, хоча б, пізнати його?

Я розумію, що відчуває людина абсолютно без нічого, ось так, з розбомбленим минулим, тиняючись в чужому місті і далеко не юних років.

А в цей час, наприклад, у квітучій Вінниччині чи Хмельниччині стоять пустками покинуті хати і вимирають села.

Красо України, Поділля
Розкинулось мило, недбало
Здається ніде і ніколи
Нещастя тебе не спіткало.

Вигукнула свого часу вражена красою Леся Українка, коли їхала відвідати матір Олену Пчілку до Могилева-Подільського.

Я пригадую відвідування сіл біля Липовця. А це 50-70 км. від Вінниці. Там навіть газифікація є. Я була вражена їхньою красою. Але й закинутими будинками.

Іванька – це ж диво природи! Ставок, ріка, кратер від вулкану. Все село з каміння метеорита неземного побудоване. З найстаршим ветераном якому тоді було за 90-то, а він ще там на велосипеді їздив, в тому унікальному селі познайомилась. Природа – земний рай. Досі перед очима село Лугова, це вже Іллінеччина.

Бабусі всі за 80-т сидять як «молодухи» на лавочках, про диво болота поряд розповідають. А до цього городи та господарство вже «запорали».

Відкрили ці болота цілющі місцеві, бо свиней вивозили туди подихати. А вони, через пару тижнів, як ні у чому не бувало, назад повертались живі здорові.

Бо ж Поділля, це ще ліси, ріки. Грибів можна мішками збирати. Рибу в ставках розводити. Городи засівати, покинуті городи! А там «що не посій, вродить».

Так, треба «напахатись», але ж це мала міні фабрика. З голоду точно ніхто не помре!

Моя сестра, хоча й директор школи, як не законсервує до 500 банок всього всякого, скільки в льох влазить, не запасе городини з чоловіком, то не проживе.
Переконана, що чи не всі у нас жіночки такі.
А мама, хоч керувала сільгосппідприємством, стільки живності розводила, що батько плутався в підрахунках!
Мала вона можливість і ми хотіли забрати в місто.
Але, ви що, яке місто? Ні ногою…
Пізнайте, ці неперевершені ранки, коли ще не зійшла роса… Ви пробували хоч раз в цей час виганяти корову «на росу попастись», щоб давала більше молока? Так мене бабуся вчила…

А ще вона брала мене вранці, як тільки сонце зійде, цілющі трави шукати! Йдеш і знаходиш звіробій, полин, матір -мачуху, грицики…
– Бо ж все воно помічне, – казала бабуся. А бузина?! Скільки ми її перервали і засушили?! Це ж від бронхітів «перше діло».
А ще ж горобини біля узбіччя доріг – валом.
Люди, проїдьтесь покинутими селами Поділля. Зупиняйтесь у них. Заведете корівку, собаку, кішку, курей, качок ( останні за три місяці вже готові). Та тут в кожному селі, щоб шкіл не закривали, вам раді будуть з дітками! І чим більше, тим краще! Пересидьте тут те лихоліття війни! А раптом закохаєтесь в Поділля і залишитесь! Степи Донбасу вам щедро замінять родючі ниви і ліси.
Чому мене так понесло на ці спогади? Бо в моїй молодості мода якась така була – їхати нашим на Донбас. Їхали на шахтарів, залізничників вчитись. І чомусь навіть на поварів, хоча у нас було таке саме училище за городами.
А ось тепер втікають з тих міст шахтарських наші земляки, в чому були, і жаліють:

– Чого мовляв з рідного краю туди поперлись? Будемо називати речі своїми іменами: половину шахт закрили, кошти, які виділили, щоб задіяли людей в інших галузям, побудувавши фабрики чи заводи, розікрали.

Ось і існувало там чимало міст -анклавів. Без роботи, люди спивались, наркоманія. Ніхто там ту українську культуру і близько не проповідував. Побільше украсти і бути «багатим» ось які цінності там пропагували А тут «рускій мір» з «радужними планами».
Так мені пояснюють вони стан речей там.

Зрозуміло, що в райській природі наших сіл вони продовжуватимуть спиватись і тут, якщо, як і у інших селах, в створеному природою раю, безробіттям задавлять. Тому хватить уже леліяти цю олігархічну латафундію по українських селах!
Коли в одних руках більше 35000 гектарів землі. Тоді в селі задіюють від сили 30 людей для роботи. Треба розвивати фермерства, комуни, як у Румунії, інших країнах. Щоб у кожному селі було сільгоспгосподарство. І людину кожну зацікавити мати таке власне. Цим шляхом пішла Португалія. Там за кожну вирощену і здану живність в господарстві селянина, повертають йому ще 100 дотації. Тобто подвійну вартість. Зараз, коли війна, особливо важливо втілити цю програму. Зрозуміло, що лобізм аграрних олігархів буде. Але ви ж чули головну вимогу реального вступу в ЄС – покінчити з олігархатом!
Ось і зробіть вже зараз велике переселення таким чином українців. Поверніть їх в село. Відносно безпечне і квітуче! В тилу! Де можна відносно сховатись від жахіть війни… Ну хоча б реабілітуватись від пережитого!

Знаю, як це працює і бачила. Приймала участь у програмі від Польщі, яка на початку війни знайомила українських журналістів із європейською програмою по розвитку польських сіл.
Не повірите, але там провінційні містечка різко захотіли стати селами!
Тому що ЄС виділяє величезні кошти, щоб побудувати ( не закрити!) дитячі садки, школи з певним профілем, на житло, дороги, навіть очистку джерел і рік, озер. Розвиток інфраструктури…
Бачили б ви ті польські села з величезними двоповерховими особняками! І землю – ті ягоди вирощують, ті – овочі. Мають збут!
Люди ми це можемо! Організовуймось! Залучаймось! Зараз підняти наше забуте село в тилу – це нагодовані не лише біженці! Наші славні хлопці в ЗСУ! А коли український чоловік нагодований? А переселенець реабілітований? То перемога не за горами!
Раджу ще раз – не всі переселенці хочуть за кордон. Вони налякані, деморалізовані, никаються, шарахаються…
Подільські села вилікують їх морально. Зробіть все, щоб вони захотіли залишитись в них.

І не нарікайте, що вони п’ють, гуляють, у нас і місцевих таких вистачає! Це все через неробство! Стимулюйте їх працею і перспективою! Не спроважаймо їх через повне розчарування за кордон. Побачите, результат не забариться.

Їм, нам, усім треба змінюватись. І жити далі! Народу українському жити далі! На своїй землі!

Тетяна Редько