Ця історія – не лише про порятунок тварин. А і про мрії, яким, сподіваємось, не дадуть розбитися. Про людяність і доброту, що нас якісно відрізняє від ворожого сусіда. І ця історія, на жаль, про небачену досі жорстокість тих, кого навіть назвати звірами не повертається язик. Ці нелюди стріляють по мирних українцях, дітях, убивають, катують, ґвалтують, калічать, рівняють із землею будинки, лікарні та школи, вулиці і цілі поселення нашої квітучої України… Своїми невиправдано агресивними, небачено жорстокими діями рашисти хочуть стерти з лиця землі все українське, вибити з нашої нації саму її душу… Взявши до рук зброю масового знищення, русня вбиває не лише людей, а й тварин… Демілітаризує, як вони кричать, стратегічні військові об’єкти:  ферми, корівники, собачі притулки, стайні.

Цим конячкам руZкий мір приніс розбомблене житло, знищені документи, амуніцію. А найгірше – більшість їхніх товаришів згоріли заживо… Господарі змушені сховатися від війни за кордоном. А одна із власниць уцілілих тварин змогла їх евакуювати на Вінниччину до дружньої родини, яка теж займається конерозведенням. Проте й тут через певний час їм доводиться шукати нову домівку, тепер уже разом із вінницькими кіньми…

Вінничанка Яна Віднічук, власниця коней, розповідає, що дитяча мрія мати конячку здійснилася 17 років тому, потім переросла у справжнє хобі, сильне захоплення і стала невід’ємною частиною їхнього сімейного життя… Чоловік та син Ілля підтримують, допомагають.

-Люди про нас говорять або «слабі на голову» або «мільйонери»… Інші вважають, що кінь це худоба, це кусок м’яса… Іншим важко зрозуміти, що для мене ці коні – члени родини. Я не уявляю свого життя без коней. Це при тому, що і навіть не часто їжджу верхи, але просто дивитися на них, спостерігати, чути, як вона хрускотить травою, це такий позитив… У кожного з них свій характер, своя вдача. Кобилки – це ті ж самі дівчатка. Одна у нас красуня-блондинка Тора. Мають подружок, я знаю, хто з ким дружить.

І справді, це не всім дано зрозуміти. Та однодумців у Яни вистачає, як-от кияни з кінного клубу «Хорс Тайм». Тут вона познайомилась сім років тому із такими ж закоханими в цих тварини, дружили, а коли прийшла біда, не думаючи, надали притулок.

Каже, що це була не така крута конюшня, стереотип якої виникає у думці кожного, хто чує про їзду верхи, іподром. Власники коней – це звичайні середньостатистичні українці, яких об’єднує любов до прекрасних тварин. Вони часто самотужки майстрували, збирали дошки і таке інше для того, щоб зробити для коней житло. Але це такий позитивний, доброзичливий колектив! У однієї жінки, приміром, донька з аутизмом, яка навчилась розмовляти після проходження іпотерапії. Сьогодні 12-річна дівчина з мамою за кордоном… Більшість власників коней рятували родини від приходу рашистів на заході України або в інших країнах.

На Вінниччину з врятованими шістьма конячками приїхала Люда: Боня, Зефір, Жека, Грішка і її власні Роккі та Джо. Думала, перебудуть тут кілька тижнів. Але ж на Київщині нема куди повертатися.

-Як почався обстріл, конюх не встиг випустити тих коней, що були у приміщенні. Він біг відкрити стайню, залишився чудом живим, його відкинуло вибуховою хвилею. А от ті тварини, що були на леваді, змогли утекти в сусіднє село. П’ять із них потрапило до господарів, які теж тримали коней, у них були запаси гарного сіна, вода. Шостий окремо відбився, але теж пізніше був знайдений. Схудлий, змучений, але живий… – згадує Люда.

Щодня вона отримувала від господарів повідомлення про стан тварин. А коли наші захисники вигнали окупантів із Київщини, знайшла спеціальний транспорт – коневіз на 4 місця з причепом – і негайно виїхала до Вінниці.

-Страшно було, дороги ще навіть не були розчищені від «подарунків визволителів». Обережно обминали уламки снарядів, осколки, якими була тоді всіяна Житомирська траса.

Так шестеро київських коней і шестеро місцевих, вінницьких, жили певний час на території табору у лісі під Вінницею, де працює Яна з чоловіком. Спочатку було одне лихо: де дістати корми, адже тутешній запас був розрахований на шістьох тварин. Раніше, розповідає Яна,  заробляли на корми від екскурсій, фотосесій. А нині населенню не до цього. Та й тут не обійшлося без добрих людей. Благодійники передали їм фуру сіна. Цього вистачить на 1,5 місяці. Також грошову допомогу надала Федерація кінного спорту.

Однак зараз спіткала товаришів інша проблема. В табір заселяють переселенців та дітей, тому необхідно виїжджати. У Яниної родини немає житла, проте раніше вони купили ділянку, де планували створити справжню кінну ферму або центр реабілітації дітей з особливими потребами. Яна навіть назву придумала: «Моя мрія». Однак ніхто не чекав, що виїжджати треба буде у такому терміновому порядку.

-Ми зараз спродуємо все: автівку, собак (породистих французьких бульдогів), аби на новому місці влаштувати хоч елементарні умови для коней. Самі ж будемо жити у трейлері, – каже Яна.

Для коней потрібно побудувати загорожу, накриття, складські криті приміщення для зберігання сіна, оскільки саме зараз триває сезонна заготівля. Свердловину зробили, тобто питання з водою вирішене. Ще залишається підключити електроенергію. Дозвіл від енергетиків мають, залишається всього «нічого» – провести лінію, встановити електроопори… А далі – заготівля кормів, будівництво…

А крім житла, кормів та води, коні потребують ще цілого ряду процедур. Огляд ветеринара, щеплення, глистогінне лікування, непланові ветеринарні процедури. Приміром, Роккі має особливі потреби. Він від початку був фізично слабкий, шкутильгає на одну ногу. А ще в нього залишилися поранення після вибуху в київській стайні. Його ще чекає лікування. Раз на півтора місці для усіх коней проводиться обрізка копит. Для одного коня такий «педикюр» коштує 500 грн. але без цього конячка не зможе нормально ходити.

Вже тут Люда відновила документи на коней, які згоріли під час обстрілу, потроху купує амуніцію. Це теж важливо при заняттях з кіньми. Сідла, вальтрапи, різні подушки, вуздечки, недоуздки, попони, накривки, бинти та ще ціла купа всього іншого.

Але ця мрія обов’язково здійсниться. Дівчата планують всерйоз займатися реабілітацією дітей та молоді з особливими потребами. А ще – розвивати кінний спорт, туристичний напрямок.

До речі, одна місцева сім’я з дитиною з ДЦП уже відвідує заняття з іпотерапії, які проводить Люда. Тож закликаємо усіх небайдужих допомогти дівчатам і їхнім підопічним. Адже ми, українці, споконвіку живемо у гармонійній єдності людини, природи, рослин, тварин. У нас праця та пісня, затишок та гостинність, добро та віра на ментальному рівні переплелися. Це і є нашою українською душею. Ворогу цього ніколи не зрозуміти. І не перемогти.

Долучайтеся до допомоги Яні та Людмилі! Телефонуйте за номером 097-241-60-62.

Картка банку «Монобанк» для Хижнякової Людмили – 4441114445042045.

Віктор Скрипник, власний кореспондент газети «Голос України»
Олег Кривоніс, редактор газети «Вінниччина»
Олег Семко, ведучий радіокомпанії «Місто над Бугом»
Станіслав Вовк, прессекретар Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства
Оксана Нікітіна, прессекретар ДП «Тульчинське ЛМГ»
Ольга Орел, власкор “UA: Суспільне» по Вінницькій області
Олексій Керман, власкор телеканалів «Україна», «Україна 24» по Вінницькій області
Людмила Цимбалюк, власкор телеканалів «ISTV», «СТБ» по Вінницькій області