Сьогодні прокинулася від того, що мій наймолодший син, йому майже три, співає “Ой у лузі червона калина”. Почула це і розплакалася, бо знаю точно, що у моїх чотирьох синів Україна в генах! Для Андрійка найбільша образа, коли його братик обізвав “москаль некрасивий”… Прийшов до мене в сльозах, що він не москаль, а українець! Мої малюки свідомо вимикають на ютубі російські мультики. А найстарший – 17-річний Влад свідомо кладе руку на серце, коли перед кожним футбольним матчем, грає Гімн… Для них це природньо! Невимушено! Так було і для мене! Бо я виросла в бабусі у селі, мені співали українських колискових! Мама віддала в єдину на Вишенці українську школу. Перед кожним уроком я співала Гімн! Обожнювала українську літературу! Не вміла і досі не вмію говорити російською. Я відчуваю гордість за свою державу! За свій волелюбний народ! Частина мене відмирає з кожним загиблим захисником України… І відроджується віра з кожним знищенням рашиста!
Але так не у всіх… Для мене величезна біль, коли я серед своїх земляків, тут на Вінниччині ще у лютому чула “А яка різниця чи расія чи Україна… Ми 70 років жили з росією і все було добре: заводи працювали, ковбаса дешева”… Мене досі звинувачують, що майданівці прикликали війну в Україну… І переконують, що московський патріархат став українською церквою…
Люди навіть після ракет не можуть повірити в очевидне: рашисти ненавидять Україну і все українське! Віками знищували мову, Церкву, історію! Що ще потрібно, щоб викорінити цю рабську свідомість??? І почати самим стати державою!!! Громадянським суспільством!!! Самому робити вибір і творити історію!
Покоління з СРСР, прокидайтеся із зазомбовтного сну! Або хоча б відійдіть і не заважайте ровесникам України відстоювати її незалежність! Бо це ви фанати московської церкви, які за “единую веру”… Задумайтеся, за яку державу ви молитеся? Чи є Україна у ваших молитвах? За чиє військо ви молитеся? За який мир, може за “рускій мір”?
Це ви роками тягнете до влади комуністів і колаборантів! Бо це ви чекаєте доброго царя і засуджуєте молодь за те, що хочуть вільного життя, а не стойла! Подивіться хто сьогодні на фронті – ваші діти й онуки! Подумайте, чи не через вас вони там? Чи не ви дозволили роздеребагити ті ж фабрики, за якими зараз плачете… Чи не з вашої мовчазної згоди Україна втратила свій ядерний потенціал і зараз стала мішенню своїх же ракет? Чи не ви довели до зубожіння українські збройні сили? Звичайно, легше вказати на помилки влади, яку ви самі ж обирали…
Сьогодні інші часи! Україна відроджується! Так, важкою ціною … Але українці тепер не мовчазні раби, а борці! Які виборюють не лише свою землю, а право вибору, майбутнє для своїх дітей!!! Я не ховаю своїх синів від війни. Відверто пояснюю, що росіяни прийшли нас вбивати… Але наші захисники – мужні воїни, які знищують окупанта! І вони ГЕРОЇ!!! Я вимушена з дитинства їх загартовувати до боротьби за Україну! Звичайно, як і кожна мама, боюся віддавати своїх дітей на війну… Але хочу аби вони розуміли, якою дорогою ціною здобувається незалежність! Вірю, молюся, роблю все від мене залежне, щоб наші захисники і захисниці поставили жирну крапку у цій віковічній боротьбі за своє!
Слава Україні! Героям слава!!!
Людмила Поліщук
