– Краще б приводу для цього вірша не було, – щиро ділиться Алла Боровська.
І додає:
– Кожен з нас на цій війні воює на певному фронті: хтось на військовому, дехто на поетичному чи журналістському. З перших днів війни серце рвалось на шматки і слова вилітали, наче автоматні черги, римуючись у рядки… Впевнена, що енергія віршів є цілющою, а іноді і вбивчою, страдальною і впевненою, тому пишу!
Сьогодні на засіданні сесії Вінницької обласної Ради отримала оцінку своєї роботи на поетичному фронті – почесну грамоту Вінницької обласної Ради, в тому числі за написання вірша, якого б краще не було – “Вінниця плаче”.
Дякую усім тим, хто помітив мою творчість і кому близьке поетичне слово. Я впевнена, що попереду вірші про нашу перемогу і щасливе, вільне, яскраве життя!
Ми вже друкували цей вірш Алли Боровської. Як і інші. Вона є не лише вінницьким соловейком, але й всієї України.
Бо пише так, що перевертає душу, а кожне слово западає в серце.
Перший заступник голови Вінницької ОВА Наталя Заболотна та голова Вінницької облради вручають нагороду Аллі Боровській.
Цей вірш, написаний через найтрагічніший день для Вінниці 14 липня, коли рашисти розстріляли центр міста із крилатих ракет, вже покладений на музику.
Ця сумна пісня тепер передасть нашим потомкам всю перенесену біль і трагізм цієї війни…
Пропонуємо вашій увазі нові вірші вінницької поетеси.
Андрій Власенко
Сакральний знак шляхів мого народу,
Жовто-блакитна світу полоса.
Ця квітка, мов насіння мого Роду,
Цей небокрай, немов моя душа.
Насіння чорне, як земля у полі,
А сила в ньому неосяжна нам.
Даються непрості вкраїнцям долі,
Хоч платим кров’ю й потом ворогам.
У небі сокіл має завжди волю,
У річці риба дихає в воді.
Чому ж ми досі, хоч багаті, голі?
Що скажемо на вічному суді?
Чи не тому, що заздримо сусіду,
Бо в нього краща хата і сарай?
Йдемо віками по одному сліду
І думаєм, що прийдемо у рай…
Стою одна у соняшниках боса
Й сама в думках запитую себе:
“Вкраїно ти моя, простоволоса,
Чим завинила ти у цих небес?”
Сто гетьманів вже боряться за крісло,
Не жаль за булаву їм марних слів.
Несе дівчИна долі коромисло,
А в відрах сліз і крові до країв…
Між соняхів літають бджоли дикі,
До вулика несуть трудяжки мед…
Створіння Божі, зовсім не великі,
Закони в них для всіх, насамперед…
Де ми позагубили свою Совість,
Де втратили підкову від коня?
Все пишемо із помилками Повість,
Йдемо сліпцями знову навмання…
Сакральний знак у квітці жовтій бачу,
Неначе сотворив її Дажбог.
Мої думки й за Рід слова пробачень
Прийми, мій Боже, тихий монолог…
Бо хочу я по іншому прожити,
Це поле гордо й чесно перейти…
А там уже й заколоситься жито
І доля краща буде в сироти…
Кращі йдуть! Мов тримаючи стрій.
Десь туди, де запалюють зорі.
Зупинилось на кінчику вій
І сльозою скотилося горе.
Кращі йдуть! Перші йдуть в вишину,
Не сказавши останнє бажання.
Я ненавиджу кляту війну.
Кращі йдуть! Наче жертви заклання…
Вартість миру така дорога,
Бо ціною в життя йде розплата.
Я у камінь стою, застига…
Смерть жорстока у тім винувата.
Розпинають, немов на хресті,
Їхні душі, що стануть святими…
Кращі йдуть! До небес на щиті
Їх несуть мовчазнІ херувими…
Сирена. Молитва.
Молитва. Сирена.
До смерті ця битва
Страшна і шалена.
За сон і за будень,
За сміх і за волю.
А далі що буде?
Лиш вітер по полю,
Лиш пам’ять довічна,
Лиш ненависть клята,
Лиш мить героїчна,
Лиш сльози солдата,
Лиш матері горе,
Сирітські лиш долі,
Руїни, мов гори
І маки у полі.
Це кожного битва!
Угору знамена!
Сирена… Молитва…
Молитва… Сирена…
О, скільки слів завмерло у мені,
Не сміючи зірватися на волю…
Хоч кажуть, десь є істина в вині,
А я кажу, що істина у солі!
Без неї все, що маєш ти – прісне,
Вона в кровІ твоїй давно розчинна.
Тебе твій піт солоний не мине,
Вона в сльозах гірких твоїх повинна.
Ви ще разом, у парі, пуд з’їсте,-
Тоді лише пізнаєш суть людини.
Життя і так дається не просте,
Та сіль у тім, щоб не шукати винних…
Не насоли і не пересоли!
Це є твій шлях, а не кухарська страва.
Багаття не розпалиш із золи.
Шукай баланс! Така премудра справа…
Живи й відчуй усі, що є смаки,
Адже без цукру можем існувати…
Та не забудь: чимдуж біжать роки,
Тим більше в солі міру треба знати!
З війни неможливо піти…
Вона залишається в тОбі.
Які б не палив ти мости,
А жар не стихає в утробі.
Це пекло в твоїй голові
Удень, наче тінь за тобою.
І всі, хто лишились живі,
Вночі все ще рвуться до бою…
І втихли вже сліз ручаї,
Засохли та спрага не мучить.
Вже страх ніби десь причаївсь
І кадри мелькають із Бучі.
Не бачив очей ворогів,
А сняться ще кожної ночі.
Заліг десь на дно увесь гнів,
Та рана зажити не хоче.
Міняєш ти дні, мов бинти,
А з неї біда ще сочиться…
Додому ще можна дійти,
А в рай вже не будеш проситься…
Як далі у собі нести
Весь жах й не втопитись у злобі?!
З війни неможливо піти,-
Вона залишається в тобі…
Гремить кононада, знов ранок без кави.
Цим хлопцям не треба медалей і слави.
В землі комуфляжі, у копоті руки.
Хто перший поляже? Думки такі – муки.
Життя полетіло з небес у безодню.
Тут кожен з них мріє про ласку Господню.
І подумки знову прощається з сином.
Він тут, щоб не вмерла Свята Україна!
А ворог так близько, вже дихає в спину.
Лежати в окопі, не стати на міну…
Знов смайлик коханій не раз обіцяти.
І зуби зціпити, щоб не закричати.
Усе розуміти… , що це лотерея.
Вогнем покриває лісок батарея…
Нести побратима із бою на собі
Та страх подавляти глибоко в утробі…
Гремить кононада… Терпіти. Не спати.
Наш мир відборонять вкраїнські солдати.
Ніч щезла. Знов ранок. Вперед і до бою.
Молюся за тебе, мій друже-герою!
Я випалена… Жінка- Україна…
Розрушена, розбита та жива…
Думки летять кудись лелечим клином,
І в пісні комом збилися слова.
Я у диму, немов стерня згоріла,
І сил нема, лиш хочеться води.
Моя земля – усе у шрамах тіло,
Й волосся посивіло від біди.
Я розгубилась між брехні та зради,
Та просто ще з очей стираю піт…
Я дам собі, як справжня жінка, ради!
Про мене ще дізнається весь світ.
Все витерплю! Переживу атаки!
Свої одвічні відмолю гріхи…
Розсипалося сім’я моє маком,
Буде кому прощати всі борги…
Своєї злості страхом не покрию!
Дивлюся прямо в очі ворогам,
Бо маю, наче пташка, сильні крила
Й свого гнізда зозулі не віддам!
Хоч стомлена душа моя нетлінна,
Стою я на своєму й тому край!
Нікому і нічого не повинна!
Бо бачила і пекло вже, і рай…
Хоч випалена… Жінка – Україна,
Ще будуть в мене золоті жнива!
Дарма тече рікою вража слина…
Я не віддамся, доки я жива!
