Усі знали, частинами, розрізнено читали, чули, бачили. Але Тополь дав такий повний аналіз, від якого темно в очах… Читати страшно та моторошно. Але прочитати треба.

Та що це за країна, де поганим бути вигідно… Так починалася негативна селекція.

«У вересні 1922 року висилкою першого із п’яти «філософських пароплавів» голова Ради Народних Комісарів В.І. Ленін розпочав офіційне вигнання культури з радянської Росії. На п’яти пароплавних рейсах було вислано, за різними відомостями, від 228 до 272 «інакомислячих» – професори-філософи Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Михайло Осоргін, Питирим Сорокін, Сергій Трубецькой та ще вісімнадцять, а також письменники, журналісти, інженери та інші діячі культури, мистецтва та науки.

Але ще до цієї акції, тобто одразу після жовтневого перевороту, з країни втекли найпрозорливіші – Рахманінов, Прокоф’єв, Набоков, Бунін, Соколов-Нікітов, Гіппіус, Мережковський, Бальмонт, Ремізов, Кандинський, Шаляпін, Цвєтаєва, Шкловський, Берберова, Ходасевич, Шагал і менш знамениті, але, можливо, не менш обдаровані та талановиті. Крім того, безліч професійно освічених талантів пішли на еміграцію з білим офіцерством. Це дозволяє мені не прив’язуватися до конкретної дати відправлення «філософського пароплава», а подивитися на процес порятунку Росії від культури історично. При цьому я не писатиму дослідження на тему «Вигнання культури з царської Росії», а обмежуся лише екскурсом у минуле і нинішнє століття.

Тимчасового уряду, який складався з освічених міністрів, країна позбулася всього за кілька місяців, змінивши його на Раду Народних Комісарів, половина яких не лише вищої, а навіть середньої освіти не мала. Зате «залізною мітлою» та іншими радикальними засобами ця Рада почала гнати з країни «освічених», зробивши цей термін лайливим. «Треба поставити справу так, щоб цих військових шпигунів виловити і виловлювати постійно і систематично і висилати за кордон», – розпорядився Ленін.

Примітно, що цей уряд досить швидко позбувся кількох комісарів з вищою освітою, включаючи самого Леніна, замінив їх на недоучок Сталіна-Будьонного-Молотова і, можливо, тому залишалися при владі на десятиліття, як більш відповідні рівню громадян, що залишилися в країні. А наступник Леніна Сталін надав ініціативі вчителя масового характеру і змінив її напрямок: тепер «культурних» та «освічених» замість Заходу тисячами погнали на північ і на схід у винищувально-трудові табори або просто «ставили до стінки». Осип Мандельштам, Олександр Введенський, Всеволод Меєрхольд, Микола Гумільов, Сергій Корольов, Микола Заболоцький, Микола Клюєв, Андрій Туполєв, Микола Лихачов, Борис Корнілов, Микола Вавілов, Георгій Лангемак, Георгій Жженов, Ісаак Бабель, Юрій Домбровський, Микола Ердман, Валерій Фрід … немає числа!

За офіційними даними, лише у 1937 році більшовики розстріляли 353 074 особи, приблизно по 1000 осіб на день. І зверніть увагу на особливо творчий підхід катів до «освічених»: Всеволоду Меєрхольду після тортур, перед смертю, по черзі зламали всі пальці, а потім втопили в нечистотах. Письменника Бориса Пільняка тортурами змусили підписати, що він японський шпигун, після чого відразу розстріляли. Академіка Вавілова голодом заморили у тюремній камері до смерті. Поета Миколу Заболоцького катували так, що він підписав визнання, ніби він рив підземний хід до Бомбея. Академіку Козирєву дали 10 років за спробу «викрасти Волгу з Росії на Захід». Сімдесятирічному скульптору Ісааку Іткінду вибили барабанну перетинку і чоботом розчавили тестикулу.

Але навіть після всіх розстрілів і страт на 1 січня 1938 року в СРСР налічувалося 1881570 ув’язнених, на 1 січня 1941 року – 2368548 осіб, а на 1 січня 1949 року – 2,4 млн ув’язнених плюс їх воєнізована охорона – 165 000 чоловік. При цьому 1939 року кадри НКВС за національним складом становили: росіяни – 80,2%, українці – 7%, євреї – 6,3%, білоруси – 2,1%… «Таким чином, – пише Г.М. Іванова в роботі «ГУЛАГ у системі тоталітарної держави», – кадри НКВС формувалися переважно з російських верств населення, що цілком відповідало імперським традиціям Російської держави, що відроджувалися… Серед охоронців всіма способами культивувалася ненависть до ув’язнених, заохочувалося жорстоке поводження з засудженими, гуманність… За роки існування ГУЛАГу серед його працівників побувало понад мільйон радянських громадян. Вони жили в суспільстві, виховували дітей, спілкувалися з рідними та близькими і тим самим транслювали субкультуру насильства, сформовану в табірному світі, на сім’ю та суспільство в цілому… На думку дослідника ГУЛАГу француза Ж. Россі, який провів у сибірських табірних бараках майже чверть століття «З усіх концтабірних систем, включаючи концентраційні табори Гітлера, радянський ГУЛАГ був не тільки найдовговічнішим, проіснувавши 73 роки, а й найточнішим втіленням держави, що його створила».

Перепрошую за довгу цитату, але вона, по-перше, відповідає на відоме запитання Сергія Довлатова «Хто написав чотири мільйони доносів?» (Довлатов і сам служив вохрівцем), а, по-друге, обґрунтовує головну тезу моєї статті: все двадцяте століття Росія виганяла з себе культуру навіть лютішою, ніж виганяють диявола в будь-якому із знаменитих фільмів на цю тему.

Друга світова війна зрівняла, можливо, шанси на загибель у боях «вшивих інтелігентів» з менш освіченими, але мені важко уявити в СМЕРШі Йосипа Уткіна, Булата Окуджаву чи Віктора Некрасова. Втім, війна змусила Сталіна зберегти життя талановитим зекам – Туполєву, Корольову, Глушку, Стечкіну, Солженіцину, Вознесенському, Тимофєєву-Ресовському, Урванцеву та ще тисячам трудівникам сталінських «шарашок», без яких була б неможлива перемога.

Натомість після війни відновилося тотальне «закручування гайок» – відновлення «залізної завіси», боротьба з космополітизмом, повторні посадки, розстріл лідерів Єврейського антифашистського комітету та інших представників єврейської інтелігенції, у тому числі письменників та поетів Ісаака Фефера, Переца Маркіша коханого Льва Квітки, вірші якого я ще трирічним декламував, маршируючи дорогою з дитячого садка додому: «Климу Ворошилову лист я написав: товариш Ворошилов, червоний комісар!..» Вбивство Соломона Міхоелса, заборона на публікацію «ідеологічно шкідливих творів» Михайла Зощенка, Анни Ахматової та інших «чужих духу партії» авторів, винищення «декадентських тенденцій» у музиці та театрі, вигнання з академіків усіх учених-генетиків та заборону на саму генетику – “антинауку”.

Яку кількість «сталінських соколів» і просто оперативників у всіх сферах та щілинах радянської держави здійснювали ці патріотичні акції?

При цьому в школі та у шкільних підручниках з історії нам розповідали про прогресивну роль Івана Грозного та його опричників і настільки ефективно вселяли ненависть до всього Заходу, що у шостому класі я відмовився вчити англійську мову, заявивши вчительці: «Я не збираюся розмовляти з ганебними імперіалістами!» Але одна річ, коли 1950 року цю дурість говорить радянський школяр, та інша – коли 2022-го таку ахінею несе «спікер Державної ради Криму» Володимир Константинов. «Навіщо нам сліпо йти шляхом англійської мови? Навіщо вчити те, що не треба, якщо людина ніколи не поїде до Лондона? – сказав він. – Англійці воюють із нами тисячу років, а ми продовжуємо їх вивчати, витрачаємо гроші… Англійську мову слід виключити зі шкільної програми». І після цього «спікера» ще один – цього разу спікер російського парламенту В’ячеслав Володін заявив, що «всі фракції Держдуми готові до прискореної роботи щодо законодавчої відмови від Болонської системи освіти». Цікаво, коли вони заборонять користувати в Росії англійську, як називатиметься їхня посада – «балакун»?

Втім, я забіг уперед, вибачте. Адже сталінізм не закінчився смертю «вождя всіх часів та народів». Щодо цього характерний щоденниковий запис актора Георгія Буркова, мого, практично, ровесника: «Убийте мене, але сталінізм – це хвороба. Масове психічне захворювання. Типу клептоманії. Якесь жахливе поєднання бідності, відсутності культури, релігійності (з підміною «Бога»), стадності, доведеної вже до істерики… Скільки людей, найрозумніших людей, було втоптано в багнюку чи фізично знищено! На догоду, на радість черні».

Ось, це вже близько до того, куди я хилю своє непрофесійне дослідження. Справа не тільки в тому, що в СРСР нас виховували в ненависті до Заходу і зневаги до «вшивих інтелігентів», «очкариків», «культурних» і «освічених». Нам, позбавленим доступу до здобутків світової культури та мистецтва, вселяли почуття переваги над усім цивілізованим світом, «вищу духовність радянської людини», наше право хамити іншим народам і керувати ними. І ні, це не було радянським ноу-хау, стартапом Хрущова, який стукав черевиком по трибуні ООН. «Росія настирливо командує, втручається, повчає весь світ, як треба жити. Досягши успіху тільки в частині будівництва ГУЛАГів і божевілень, жахливих розправ у них над власним народом, ця країна досі (і зараз ще більше, ніж раніше) тішить свої месіанські комплекси, вважає себе Третім Римом, єдино праведною цивілізацією, таким собі пупом землі, покликаним вивчати гріховний Захід і весь інший світ, як їм жити. З завзятістю моськи Росія гавкає з підворіття на всіх, у кому інстинктивно чує духовну зверхність над собою», – це з книги Бориса Стомахіна «Абетка свободи», яку він уривками писав у російських в’язницях у 2014–2019 роках.

Такого роду (і куди крутіше) цитат з писань російських авторів я можу навести безліч, але обмежуся ще кількома: «У Росії культури немає, бо немає її в головах переважної більшості… і списує, бере і дає… Моя Батьківщина – це п’яні, наркоманські міста та села, вокзали, що смердять бомжами. Школи, що кишать педофілами. Смертельно небезпечні нічні вулиці та під’їзди. Міліціонери, корупціонери, аферисти, садисти, фашисти. Євсюкови, Пічужкіни, Гречушкіни, Агєєви… Весь російський патріотичний запал йде на балаканину про святі витоки, про підступність інородців… А при під’їзді до будь-якого російського міста – гори сміття та смердюча гниль», – Микола Варсегов, журналіст.

«Хто з нас не хотів вирватися назавжди з цієї в’язниці, що займає четверту частину земної кулі, з цієї жахливої імперії, в якій всякий поліцейський наглядач – цар, а цар – коронований поліцейський наглядач… Говорячи про Росію, постійно уявляють, ніби говорять про таку саму державу, що й інші; насправді це зовсім не так. Росія – це цілий особливий світ покірний волі, сваволі, фантазії однієї людини, – чи називається він Петром чи Іваном, не в тому справа: завжди однаково це – уособлення свавілля. На противагу всім законам людського гуртожитку Росія йде лише у напрямку свого власного поневолення та у напрямку поневолення інших народів». – Олександр Герцен, 1812 – 1870 р.р.

Отже, «Хто з нас не хотів вирватися із цієї в’язниці?» Двісті останніх років російської історії відповідають: А.С. Пушкін хотів, та не випустили; подихати повітрям європейської свободи виривалися Тургенєв, Гоголь, Гончаров, Фонвізін, Достоєвський, Горький, Еренбург, Маяковський, Єсенін…

Але я обіцяв не заглиблюватися в історію, переходжу в сучасність. «Я забрав Росію. Апологія російської еміграції» – озаглавив Роман Гуль у 1981 році тритомник своїх мемуарів, а скільки Росії забрали з собою ті, кого в ті роки з СРСР викинули або хто сам втік за першої нагоди – дочка Сталіна Світлана Алілуєва, а також Рудольф Нуреєв, Людмила Білоусова та Олег Протопопов, Галина Вишневська та Мстислав Ростропович, Ернст Неізвєсний, Віктор Корчной, Максим Шостакович (син), Андрій Тарковський, Юрій Любимов, Олександр Зінов’єв, Олександр Годунов, Савелій Крамаров, Михайло Олександрович, Олександр Галич, Олександр Солженіцин, Йосип Бродський, Василь Аксьонов, Володимир Максимов, Сергій Довлатов та ще сотні, а з єврейською еміграцією – і тисячі. І в цей же час були відправлені у заслання, табори та психлікарні «дисиденти» – академік Сахаров, генерал Григоренко, Володимир Буковський, Рой Медведєв, Ігор Шафаревич, Анатолій Краснов-Левітін, Гліб Якунін, Юрій Орлов, Олександр Гінзбург, Олексій Мурженко, Наталія Горбаневська… За даними КДБ СРСР, «потенційно ворожий контингент» у СРСР «становив 8,5 млн осіб».

Але якщо століттями вичавлювати із нації найцінніше, що залишиться? Відстій. «Ви не уявляєте, скільки накопичилося в нас людської погані за багато століть винищення найкращих людей, коли переважно виживали дрібнодушні пристосуванці, донощики, кати, гнобителі», – написав лауреат Сталінської премії Іван Єфремов у романі «Година бика». А хтось із нинішніх московських письменників сказав, що сьогодні в Росії 25% населення налаштовано ліберально, 25% – путінські «патріоти», а решта 50% – драговина, болото. А я думаю, що з першої чверті майже всі здатні рухатися пасіонарії вже з Росії поїхали, бо лише відстій відстою може робити те, що робить сьогодні російська навала у Бучі, Маріуполі, Харкові – та й по всій Україні. «Головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і то жорстокість садистична. Говорю не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну. Я переглянув архів одного суду за 1901–1910 роки. і мене охопив жах від величезної кількості неймовірно жорстокого поводження з людьми… За 1917-1919 р.р. селяни закопували полонених червоногвардійців униз головою так глибоко, що з землі стирчали ноги. Потім сміялися, як ті ноги сіпалися. Або високо на дереві прибивали цвяхами одну руку та одну ногу та насолоджувалися муками жертви. Червоногвардійці ж здирали з живих полонених денікінців-контрреволюціонерів шкіру, забивали цвяхи в голову, вирізали на плечах шкіру, як офіцерські погони». – Максим Горький (1922).

І ще я думаю, що останню дозу озвіріння та оскотинізації приніс Росії поголовний і публічний перехід на мат. Причому, наскільки я пам’ятаю, цей лінгвістичний “новачок” почав впроваджуватися з путінських “мочити в сортирі”, “повісити за яйця” і “намотувати соплі на кулак”. Двадцять років цієї вакцинації і, будь-ласка – покоління, що виросло в такому великому і могутньому, і є російська армія. Як написав, вийшовши з табору, відомий археолог Лев Самойлов, «людству знадобилося сорок тисяч років, щоб з дикого стану прийти до цивілізації, але людині, яка опинилась у таборі, часом достатньо хвилини, щоб повернутися до дикості». Якщо в дев’яності роки минулого століття у Росії і була спроба «нового мислення», то з приходом нового століття вона успішно повернулася до себе, «високодуховної».

«Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці нагнали колону біженців і, забувши про обов’язок і честь, і про німецькі підрозділи, що відступають без бою, тисячами накинулися на жінок і дівчаток. Позаду вже наступний підрозділ. І знову зупинка, і я не можу втримати своїх зв’язківців, які теж уже стають у нові черги, а телефоністки мої давляться від сміху… До горизонту між гір ганчір’я, перевернутих возів трупи жінок, старих, дітей…» – Леонід Рабичов, письменник, колишній фронтовик.

Якщо з сьогоднішньої України, яку публічно, на очах усього світу, ґвалтує її сестра Росія, та з Німеччини, де в серпні 1945-го німкені Берліна зробили тридцять тисяч абортів, – якщо від цих історичних віх перекинути погляд на Париж 1814 року, де француженки «бістро» вивчили позу рачки «а-ля козак», то ось вам діагноз трьох знаменитих і суто російських письменників:

«Є дві Русі. Перша – Київська має своє коріння у світовій, а принаймні у європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь, оскільки розумів їх весь західний світ. А є ще інша Русь – Московська. Це – Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію та дику жорстокість. Ця московська Русь з давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи» – Олексій Толстой, під час роботи над романом «Петро Перший», 1940 р.

«Росіяни – народ, який ненавидить волю, обожнює рабство, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває жодної краси, брудний фізично та морально, століттями живе у темряві, мороку, і пальцем не поворушив до чогось людському, але готовий завжди неволити, пригнічувати всіх і весь, весь світ» – Іван Шмельов, православний мислитель, двічі номінувався на Нобелівську премію з літератури.

«До тих пір, поки ми будемо вихваляти патріотизм і виховувати його в молодих поколіннях, у нас будуть озброєння, що гублять і фізичне, і духовне життя народів, будуть і війни, жахливі, страшні війни, як ті, до яких ми готуємося і в коло яких ми вводимо тепер, розбещуючи їх своїм патріотизмом» – Лев Миколайович Толстой.

Гаразд, про вигнання з Росії культури можна говорити нескінченно, поговоримо про російську культуру у вигнанні. Але не про те вигнання, коли енна частина Росії таки слухала ночами Олександра Галича з Мюнхена, Довлатова з Нью-Йорка і, вибачте за хвастощі, мою «Червону площу» з Лондона. Коли Солженіцин жив «вермонтським самітником» США і писав там своє «Червоне колесо», він писав його російському читачу у Росії. І Бродський, і Аксьонов, і Максимов, і, я думаю, навіть Лимонов, пишучи свої вірші та прозу, бачили перед собою читача за залізною завісою. У серпні 1989 року, прилетівши зі США до Москви, я отримав найціннішу літературну премію – мої романи «Журналіст для Брежнєва» та «Червона площа» у картонних обкладинках самвидавників і надруковані друкмашинкою на цигарковому папері під копірку. “За ці книги у нас давали три роки”, – сказали мені.

Та й зовсім недавно, до лютого ц.р., багато російськомовних авторів, живучи за гоголівсько-тургенівською традицією за межами коханої батьківщини, писали для російського читача. Та хіба не цей читач прийшов сьогодні до України?

«Моя подруга, практикуючий київський психотерапевт, написала у себе у фейсбуці про основний запит її клієнтів після Бучі та Ірпені, – розповіла по радіо “Свобода” поет та журналіст Олена Фанайлова. – Це не психотравми від вбивств рідних та сусідів, не жертви зґвалтувань… Це громадяни, в будинках яких нагадили російські військові (не лише грабували, не лише громили). У спальнях, на обідніх столах, у дитячих кімнатах. Написали лайном на стінах букву Z та загрозливі фрази: «Кістками ваших дітей ми нагодуємо собак».

«Коли по розбитій танковими гусеницями дорозі ми вийшли з Хоролу і пішли наздоганяти нашу армію, що постійно пішла вперед, то постійно натикалися на написи, зроблені бурою, схожою на кров фарбою на парканах і стінах зруйнованих будинків: «Ми в Полтаві та Хоролі всіх укропок відпороли!» і «Тільки гармати відгриміли, ми укропок поробили. Нехай борються укропи – ми їм теж вдаємо в ж…пи!» Над цими «віршами» сиділи на парканах голодні кішки, під ними – худі, брудні собаки, а людей ніде не було – ні в чудом вцілілих хатах та мазанках, ні в перекопаних мінами городах… Зате такої кількості людських екскрементів, а простіше кажучи, гівна у покинутих будинках я не бачив ніколи і навіть не міг собі уявити, що люди здатні випорожнюватися на стіни, в кухонні раковини, на підвіконня і – уявіть собі – на стелі та люстри! Чи то укропи, відступаючи, спеціально загадили все, що не змогли підірвати, чи наші солдати з’їдали тут таку кількість гусей, курей, поросят, яєць і сметани з пивом і горілкою, що потім страждали на пронос…»

Це, перепрошую, цитата з мого роману «Випередження», опублікованого в Москві в 2015 році видавництвом «АСТ». Зауважте, з якою обережністю ще 2015 року я попереджав світ про специфічні подробиці неминучого вторгнення російської армії в Україну. Але, виявляється, Станіслав Лем висловився на цю тему набагато раніше за мене. Порівнюючи раціональність зла німецьких нацистів з поведінкою російських солдатів у Німеччині, він у збірці «Листи, чи Опір матерії» (2002 рік), писав: «Росіяни, забиваючи та наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, госпітальні зали, біде, клозети,  килими, вівтарі; у цьому ж радість! Розтоптати, обгадати, а до цього ще й згвалтувати і вбити». І, коментуючи це спостереження, Олена Фанайлова пропонує: «Погляньмо на симптом, який Лем зводить у синдром країни… Солдати в українських містечках гадили не лише від страху та стресу. Вони поводилися архаїчним чином: якщо дозволено вбивати, то дозволено все, а безкарна девіантна поведінка – це синдром архаїчного “загарбника території”, вони її мітили як агресивні тварини».

Чи не тому, доведена до останнього, тваринного стану армія обрала собі в відмітний знак і останню – Z – літеру алфавіту? А Володимир Машков, безумовно, талановитий російський режисер та актор, цією триповерховою літерою прикрасив фасад свого театру, і вслід за ним те саме зробили ще сорок театрів по всій Росії. Цікаво, яка культурна людина зайде до театру під такою свастикою? «Взагалі, порядним людям не потрібно перебувати у Росії. Будь-яка нормальна людина має звідти виїхати, – сказав нещодавно Ровшан Аскеров, російський журналіст та знаменитий учасник телегри “Що? Де? Коли?” – Нехай вони залишаються наодинці зі своїми законами, своїми прихильниками та живуть так, як хочуть».

Але в такому випадку, колеги, хто з нас зможе тепер працювати для російського читача і глядача, що залишився там, з його синдромом, що заново спалахнув, «загарбника території» і «рани на весь світ»?

Звичайно, Борис Акунін-Чхартишвілі, мій земляк-бакинець Гаррі Каспаров та Михайло Баришніков можуть відхреститися від тієї, за новою залізною завісою, Росії та оголосити «Справжньою Росією» самі себе. Хоча, на мою думку,  вони можуть назвати цю ініціативу «Справжньою Грузією» або навіть «Справжньою Євре-Вірменією». Але річ не в них. Справа в тому, що навіть двадцять мільйонів російськомовних громадян США та Європи вже не є Росією і ніколи нею не будуть хоча б тому, що їхні діти та онуки вже не будуть ні писати, ні читати російською, а правнуки і взагалі забудуть російську мову. Як кажуть у США, I have news for you: справжня Росія – це путінська Росія, це її нинішнє людське наповнення та зміст, це її жінки, які благословляють своїх чоловіків та синів ґвалтувати українок, катувати та вбивати «хохлів» та «укропів» і очікують від них посилок із українськими унітазами. А винятки, кілька «культурних» і «освічених», недобитих чи ще не вигнаних, лише підтверджують правило. Колись я читав і навіть цитував академіка АМН СРСР Федора Углова та професора Володимира Жданова, які стверджували, що графік зачаття дебільних дітей у Росії рівно на 97,4% збігається з кривою споживання алкоголю, і що при перевищенні відсотка народження дебільних дітей дебілізація всієї нації стає незворотною. При цьому Юлія Латиніна стверджує, що дебілізація Росії відбувається свідомо. Але цей висновок є бездоказовим, оскільки років десять тому в Росії перестали публікувати відомості про народження дебільних дітей, і нинішній стан справ у цій галузі нам невідомий. Проте метод Углова-Жданова я можу перенести на галузь культури і стверджувати, що після нинішнього остаточного вигнання та втечі з Росії культурно-пасіонарної частини її населення дегуманізація країни теж необоротна.

І тому ми, російськомовні автори, приречені на кайдани російської мови, що не знімаються, опинилися в новій реальності. «Росії власне – нема, вона – лише здається. Це – жахливий фантом, жахливий кошмар, який душить всіх освічених людей… Жодної “російської цивілізації”, ніякої “російської культури”, – Василь Розанов. 1914 рік.

Адже «Товариш, вір: зійде вона, зоря чарівного щастя, Росія підведеться духом!..» – обіцяв Чаадаєву «наше все» ще 1818 року. Ні, колеги, не підведеться навіть за двісті років. Будемо ще чекати?»

Едуард ТОПОЛЬ