Ділиться голова  Національної Спілки письменників України у Вінницькій області Вадим Вітковський:

Він був мені старшим товаришем, бо віком своїм старший мого світлої пам’яті батька Миколи… Останніми місяцями він телефонував мені мало не кожного дня, цікавився, чи надійшли подання на “його” літературну премію за кращих гумористичний (сатиричний) роман року, хотів цьогорічну премію вручити, як він казав “Володі Шовкошитному, за цікавий роман…”, на жаль, не встиг…

Усі його роки, що він прожив у рідному селі на Вінниччині, ми намагалися з обласною владою зробити усе можливе, щоб він після суєтливого Києва не почувався самотнім, особливо після відходу у засвіти коханої дружини Лідії…

Далі розповідь про нього піде у теперішньому часі, з моєї книги “Олівчик у руці Господа”, що він її так хотів прочитати, але так і не забрав у клопотах…

На факультеті журналістики Шевченкового університету я вчився з його сином Ярославом, вже тоді кобзарем і поетом-початківцем, заводієм і душею компаній, а нині, як і батько, – членом Національної спілки письменників України. Ім’я же самого Олега Федоровича ніколи не сходило з вуст студентів, коли мова заходила про авторитетів пера: аякже, головний редактор журналу «Перець», автор багатьох книжок гумору і першого в Україні сатиричного роману «Аристократ з Вапнярки». Зізнаюся, що змусило мене вперше взяти до рук цю книгу і прочитати її, саме та знайома з малих років адреса: «…з Вапнярки», так називається залізнична станція за кількадесят кілометрів від моєї рідної Борівки!..

Станція, на перон якої колись ступила нога головного героя роману Євграфа Сідалковського, писаного автором, розповідають друзі, з двох моїх знайомців, вже світлої пам’яті Володимира Лисенка і Павла Суківського…

До речі, 16 грудня 2017 року на станції Вапнярка відкрили пам’ятник вже легендарному Євграфу роботи нашого спільного з Олегом Федоровичем друга Миколи Крижанівського, письменника, Вчителя від Бога, самодіяльного скульптора.

Пахнуть в Києві каштани,
Ходять Києвом кияни,
І киянок незалежних – тьма…
А у мене ні квартири, ані М-24,

Ні прописки в Києві нема… – так співав Ярослав Чорногуз «Куплети Сідалковського на слова ще одного  батькового друга з «Перця» Владислава Бойка.

Дуже довго доля нас з Олегом Федоровичем не зводила. Бачив його звіддалеки в університетській актовій залі на урочистому вечорі, присвяченому пам’яті Остапа Вишні (Павла Михайловича Губенка),  сидів він поряд тоді з дружиною народного сміхотворця Варварою Маслюченко-Губенко. Пізніше читав у Фейсбуку його прекрасний вірш, присвячений коханій дружині Лідії, і відкрив собі його ще й як поета:

Відлітають хмари в сиву осінь,
Як і наші золоті літа…
я ж тебе кохаю, мила, досі –
ти для мене досі молода.
Я ж тебе сьогодні в день святковий,
Коли ти забула…скільки літ…
Відведу у дивний світ казковий –
У бентежний, неповторний світ.
А літа летять у сині далі…
Облітає листя у саду,
І в такій божественній печалі
Все люблю, як милу й молоду!
І як в день весняно-світанковий
В своїм серці пролісків нарву…
І повір, кохана, це не спомин,
Я тебе кохаю наяву.
Пам’ятаєш… біля моря вечір…
Коли хвилі лащились до ніг…
Я торкав твої засмаглі плечі
Та ніяк освідчитись не міг…
То були такі душевні муки!
Та ти знаєш… я не златоуст…
Я несміло взяв тебе за руки…
Й перший раз торкнувся твоїх уст…
То було… немовби тільки вчора,
Перед нами в мріях цілий світ,
Хто кохає – той живе без горя
В шістдесят і дев’яносто літ…
За вікном бентежить сива осінь,
І ясна всміхається печаль.
Я ж тебе люблю так щиро й досі,
Що мені і юності не жаль…

А потім якось подзвонив мені Коля Крижанівський: «Олег Чорногуз чекає нас з тобою у гості…». Не у Києві, а в рідному селі Іванові, Янові, Калинівського району, куди недавно перебрався зі столиці з дружиною класик, тією самою Лідією, живуть вони у батьківській хаті Чорногузів, з гарненькими такими гіпсовими  чорногузками у квітнику…

В тому селі під Вінницею
Життя – незбагненно просте:
Там віничиня – не віники,
Спориш на рани росте.
Перед хатами просторими
Кмітливі баби: «Ках-хи!..»
На всі на можливі сторони
Порозростались шляхи:
Що перший – у небо синєє,
Що другий – у глибину,
Як третій – кольору сивого-
У цю, найновішу війну…
Село, вітрами обвіяне,
Плекає шляхи і за те
В нім віничиня – на віники,

Спориш на рани росте, – так привітав Олега Федоровича з іменинами незадовго до свого відходу у засвіти поет Михайло Петрович Стрельбицький.

До Іванова ми їхали разом з Олександром Васильовичем Крученюком, заступником голови Вінницької обласної державної адміністрації, давнім шанувальником творчості письменника-земляка, бо до нього в Чорногуза була нагальна справа: окрім задуманого відкриття в старому костелі «Музею чотирьох письменників», уродженців Іванова, Віталія Березінського, Штефана Вітвіцького, того самого, на вірші якого Шопен написав 24 романси, Станіслава Холоневського і самого Олега Чорногуза, – окрім цього, збирався Чорногуз ще й допомогти матері дев’яти дітей, семи – рідних і двох прийомних, врятувати  від виключення з інституту її доньку-випускницю, через банальну причину – не вчасну сплату за навчання… Зі всіма своїми бідами, як і в часи редагування «Перця», йдуть досі в Іванові люди до Чорногуза, бо знають, що товаришує він з Президентами України і ніколи не відмовить у допомозі, словом, немає й у далекому від столиці рідному селі йому спокою, а він і не дуже шукає його, звиклий жити активно… І він поспішає на поміч землякам: одному бідолазі якусь тисячу з пенсії перекине, другому свій  15-томник «Вибраних творів» віддасть, щоб так подякував якомусь можновладцеві, третьому дзенькне у високий столичний кабінет…

Пригощав нас Чорногуз вином, привезеним з Єрусалиму, і власноруч спійманими карасиками, засмаженими по-іванівськи, у сметані. Хвалився, що  в селі з’явився справжній господар, новий сільський голова, який гроші громади  не розтринькує, а свої власні вкладає у розвиток Іванова: он, тенісний корт взявся будувати!..

А Микола Крижанівський  все придивлявся до місця на вулиці, де задумав поставити пам’ятний знак: металевий чорногуз несе у дзьобі колиску з новонародженим малюком…

Вадим Вітковський