Президент присвоїв звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» старшому сержанту Дмитру Фінашину.

Дмитро Фінашин родом з Козятина, боєць Нацгвардії, який був снайпером. У запеклих боях на Луганщині отримав поранення. Важкопоранений під час розвідувального рейду, він дві доби добирався до українських позицій. Неодноразово втрачав свідомість. Дмитро від­чайдушно боровся за своє життя, пив воду з болота, щоб вгамувати спрагу та дістатися своїх.

Ось як ці страшні дні згадує Дмитро за позивним Фін:

– Того дня ми пішли зачищати посадку біля Попасної. Спершу було спокійно. Хотіли зайняти висоту, де мали знаходитися дружні сили, але вже перша група нарвалася на орків. У цей момент ми були в низині між цими кущами. Росіян було незрівнянно більше.

Перші хлопці, які були там, прийняли бій, їх розстріляли, нас накрило щільним вогнем, ми почали відступати. Але орки почали настрілювати прямо в ці наші кущі. Ми на колінах почали вилазити. Між позиціями ЗСУ, «зеленкою», є кілометр пшеничного поля, по коліно, яким ми йшли.

Виходили спочатку вчоти­рьох: я, Азовчик, Сократ і один з донбасят. Зробили три кроки, — і тут прилітає Азовчику. І я бачу, що в донбасенка залетіла куля, а на виході, вилітаючи, залишає за собою фонтанчик крові… Він упав — і ні звуку. Помер.

Азовчик отримує поранення і починає відстрілюватися, навалює з кулемета. Він — дядя накачаний, здоровий. Залетіла в плече куля, пройшла кілька сантиметрів і зупинилась. Азовчик повзти вже не міг. Ми беремо його, знімаємо броню, шолом на ньому лишається. Чіпляємо Азовчику під пахвами ременя, тягнемо-тягнемо, а в усіх зневоднення, спека така, що просто неможливо. Протягнули його ну, може, метрів сорок, а орки насипають. Я тримаю автомат, прикриваю відхід, стараюсь якось контролювати сектор, ну, можливо, вилізе якась мавпа. І тут дивлюся, а в мене куля навиліт крізь ствольну коробку автомата пройшла, з автомата вилітає пружина. Я кинув автомат, а в мене вже палець теліпається на рукавиці. Цей автомат трофейний був, мій підгон від «братського» народу.

Мені перебило руку. Куля залетіла в автомат, і від енергії просто вилетіла вся начинка. Палець правої руки висів на шкірі, теліпався, ну, рукавиця була, трохи тримала. Як військовій людині, мені зрозуміла ситуація. Де вавка, туди турнікет накладаю, лівою рукою фіксую нормально.

Починаємо далі тягнути Азовчика. Я не знаю, скільки ще волокли. І тут я відчуваю, ну так само по касці такий ляп, прилітає в шолом. У мене було враження, що мені дав кувалдою по голові з усієї сили якийсь богатир.

А наступний постріл — і мені залітає в ліву руку, і біль одразу просто лютий. І я щось намагаюся рукою ворушити, відчуваю, що дуже швидко слабну. Життєва енергія мене покидає… Кажу: Сократ, клади турнікет, бо відійду зараз.

Мене намагаються волокти. У якийсь момент я відключився. Через біль вже в мене слайди перед очима пропливали. І мозок підсунув кадри довоєнного життя та перші дні війни. Біль час від часу повертав мене в реальність… Бачив, як Азовчик піднявся і допомагав Сократу мене волокти.

І тут нізвідки з’явився ще один боєць. Він дав налбуфін – така серйозна знеболка. Мені вкололи. Відключився. Потім розплющую очі, Сократ мені траву на лице накладає. Азовчик придумав, що треба жувати пшеницю, щоб взяти з неї вологу. Жую ту пшеницю лежачи, а вона мені взагалі нічого не дає. Потім знову брик, потух, відкриваю очі і бачу тільки чиїсь берці. Це з того останнього, що приєднався. Він і каже: Сократ пішов вперед і виповз на орків. Вони зробили по ньому постріл. Сократ загинув.

Азовчик поповз шукати іншу дорогу і загубився. А цей останній пробував мене тягнути. Я ще штовхався, допомагав йому, а потім знову потух. Врешті цей чудік вирішив сам повзти другою стороною, а мене покинув.

Моє просування відбувалося дуже повільно… Без робочих рук встати дуже важко. Час від часу я відключався, і мені було важко оцінити, скільки був непритомний.

Вечоріло. Повзу, перепочиваю, знову повзу. Підповзаю до лісу. І розумію, що це той ліс, звідки ми виходили. Просто я трохи в бік змістився. І тут дивлюся: пшениця така, як та, що ми вийшли, трава, далі висока пшениця. Раптом бачу, що той чувачок, який мене покинув, також туди дістався. До того я йому всю дорогу казав: «Братан, ми ще в тилу ворога. Я звідси сам не виберуся, не залишай, бо мені дуже погано, я непритомнію, крові багато втратив». А він повертається до мене, махає рукою: пока-пока – і відповзає в «зеленку».

Я був шокований. Подумав: під…р ти. Потім вирішив: ну ні фіга, я і сам зможу. І починаю повзти. А він на пузі повзе, як вуж, я ж по цьому його сліду йду, думаю: х..р тобі, за тобою повзтиму. А потім цих слідів стало повно, я не знав, куди саме рухатися… Доповз до пересохлої річки. Там у сліді від чобота лишилося кілька ковтків брудної води. Я до неї припав як до цілющої.

Виліз, сиджу в кущах і нічого не розумію: що, де, кричати- не кричати, може, це чужа «зеленка»… І думаю: зараз помру, знайдуть тільки ці п…ри-орки, ще десь над тілом познущаються і жінка з мамою не поховають… Тому знову зібрався з останніх сил і знову поповз. Надворі вже стемніло. Я трошки кимарнув. Очі розплющив — темно. Почалося ввижатися… Думаю, візьмуся за палицю, зведуся на ноги, треба було підвестися. Став на ноги — в очах темно, і чую тільки: гуп. Дивлюсь, якісь ноги. А це були мої ноги. Коли встав, знепритомнів, полетів спиною вниз і заробив пневмоторакс – забій обох легень. Рідина почала накопичуватися в легенях і тріснула ліва лопатка. Відтоді в мене почалося собаче дихання, часте й уривчасте. Більше я такої помилки не робив, тільки лазив і не намагався підводитися.

Але виникла ще одна проблема – мені стало страшно холодно. Такі ночі трапилися, що з рота аж пара йшла. Я намагався спілкуватися сам із собою, повзав за машинами, які мені весь час ввижалися. Кричав на тих хлопців, їх там нема й нема. Тільки потім зрозумів, що мені це ввижається. Але щоразу це було як реальність.

Прокинувся зранку, дивлюся, вже сонечко світить. 23-го травня мене поранили в обід, а це вже 24-те, уже доба минула, відколи я з турнікетом повзаю. Мені подумалося, що я мав би вже жити. Але треба було зняти турнікет з правої руки. Те, що лівої в мене не буде, я вже змирився… Але праву треба врятувати.

На другу ніч після поранення знову почалися картини… Тільки потім, у шпиталі, я зрозумів, що завдяки цим маренням і повзанням я вижив.

Настав ще один ранок. Проповз метрів із двадцять і потух. Намагався оцінити свої шанси відрізати ліву руку, бо це баласт, який заважає мені вижити.

Дивлюся на палець на правій руці, а там усе в болоті, трави туди понабивалося. Палець просто з місця на місце перекидається. Думаю: а от тобі, пальчику, точно хана, дістаю ножа, затискаю колінами і починаю пиляти. Болю жодного не відчуваю.

Ріжу-ріжу, ніж випадає, я його назад ставлю… Десь на третину відрізав, а далі не зміг…

З ранком знову відчулося тепло. Але чітко відчув, що вже повзати не можу. Енергії немає. Лежу і згадую про все і сам із собою спілкуюся, як це я примудрився так влетіти. І 25-го зранку піднімаю голову, дивлюся: зверху група спускається, чоловік шість, з автоматами. І перша думка: орки, орки лізуть. І тут чую: ти хто? Військовий ближче підходить і ще раз: ти хто? Я йому: Діма Фінашин. Питає, чи довго турнікет. А мені здавалося, що вже чотири дні проминуло. Я в той момент вже розумів, що вони реальні. Бо надто реалістичні, прямо детальні такі. Вони кажуть: ми тебе не кинемо, ми з 80-ки.

Вони мене несуть, і все нормально. Думаю, треба відпочити, закриваю очі. Один дядько, позивний Тигра, такий: — Не вмирай, не вмирай.

Я кажу: — Та яке не вмирай, я в цих кущах живу вже чотири дні, дайте поспати.

– Ні-ні, потім, у лікарні поспиш.

Кажу: — Добре.

Щось там далі гигикаємо з ними. Через якийсь там проміжок часу ломляться з кущів двоє зі 128-ої. І вони: — Фін, — кричать, — живий! Ми думали, що ти «200-й».

У машині ще довго мене перемотували, а один старший дядько каже: — Ну, ти такий крутий, як Журавель…

Везуть, а далі — обстріли, все гупає. З Яковлівки мене перегружають, везуть ще кудись, там перегружають. Потім дивлюся, мої хлопці Котяра, Баграм зайшли. Тут Баграм дзвонить. Включає гучний зв’язок, каже: — З жінкою говори.

Мене накрило, вона там реве. Я спочатку їй говорив, говорив, але чую, що вона плаче. Я не знаю, що вона пережила, що вона знала. Вони кажуть, мене вже тричі поховали, типу «двісті» — не «двісті», «двісті» — не «двісті», потім кажуть: таки «двісті». Вона плаче, я плачу, дивлюсь – Баграм знімає панаму, накриває мене панамою, щоб ніхто не бачив. Потім дзвонить мамі, я кажу мамі: — Все нормально. Що я буду казати, я ледве говорю, ні сили, ні фіга…

Героя лікували в Бахмуті, Краматорську, Дніпрі… Фін переніс чотири операції, лікарі не змогли врятувати йому руку, але зберегли життя.

Коли воїн разом з побратимом і дружиною повертався з лікарні додому потягом, на столичному вокзалі їх зустрічали оплесками, обіймами і вигуками «Слава Героям!»