Для азовця Дмитра Глухенького зі Стрижавки, що на Вінниччині, реабілітуватися після полону найбільше допомагають його кохані дівчатка — дружина Катя і двійко донечок, які народилися у розбомбленому Маріуполі. Минулого тижня він вперше побачив своїх малят.

Наша газета уже писала про Дмитра. Він — контрактник «Азову». Коли почалося повномасштабне вторгнення, разом з побратимами дислокувався в Маріуполі. До останньої можливості відбивалися від ворожих атак навіть на «Азовсталі». Коли отримали наказ вийти, потрапив в полон в Оленівську колонію.

Ще під час служби в Маріуполі Діма познайомився там із дівчиною. Закохалися, але одружитися офіційно не траплялось нагоди. Згодом Катя завагітніла. У січні народила двійню, але дівчатка були слабкими, і молода мама з донечками залишалися у Маріупольському пологовому, аж поки на нього не кинули бомби… Катя розповіла нашому журналісту, як ризикувала життям, щоб врятувати дітей. Тікала спочатку до заводу ім. Ілліча. Потім забрала старшу доньку і з нею та немовлятами пішки виходила з окупації.

- Розуміла, що не зможу залишатися вдома. Мене б кинули в табори, а дітей відібрали і вивезли в росію. Тому з трьома дітьми тікала, куди очі бачили... Спочатку в Запоріжжя добралася, а потім у Стрижавку — на малу батьківщину мого Діми, — згадує Катя. Тут у Стрижавці дівчатка й чекали на свого тата разом з батьками чоловіка.

І він подзвонив! Спочатку матері, а потім і коханій Катрусі.

- Діма до останнього не знав про нас з дівчатами. Тому подзвонив спочатку батькам, вони сказали, що ми у Стрижавці. Коли вже був в Україні, набрав мене. Ми дві години розмовляли. Я не могла повірити, що чую свого коханого Діму. Не вірила, поки не поїхала до нього в лікарню і не обійняла. Радості не було меж! Хоча Діма поранений після обстрілу Оленівської колонії, схуд, виснажений, але найголовніше, що живий і вдома! — радіє Катя.

Після тижня лікування Дмитро не витримав і приїхав у Стрижавку, летів додому, щоб вперше побачити своїх доньок.

- Коли я народила, Діма забігав в пологовий, передавав памперси і поспішав назад, бо служба. Дівчата були дуже слабкими, не могла їх винести показати. Потім почалася війна, і ми втратили зв’язок. Зараз чоловік зізнається, що важче за бої для нього було ця невідомість про мене з дівчатками. Він не знав, чи вижили ми після авіаудару, чи виїхали з Маріуполя. Зараз він плаче і дякує мені, що врятувала донечок, називає героїнею. А я розказую, як тікала, як не було їжі і навіть води для малят... Як кілометрами тікала околицями, щоб врятувати дітей від орків... Тому для Діми наші дівчатка — справжній скарб, бо він розуміє, що міг їх втратити... Нас втратити, а ми його... Але я вірила і молилася. Тільки віра і врятувала! Тепер ніхто і ніщо нас не розлучить! Ми навіть нарешті розписалися! У мене мама і сестра з вадами слуху, тепер і я Глухенька, — не втратила почуття гумору Катя.

Жінка розповіла, що найбільше вони мріють, звичайно, про Перемогу і мир в Україні. А ще про власне житло, бо коли сім’я об’єдналася, їх стало багато!

- Діма не хоче виїжджати з країни, хоче жити у Стрижавці. Мріє побудувати будинок. Удочерити мою старшу доньку. Виховувати і радіти першим успіхам Алінки та Аліси. Тільки так зможемо реабілітуватися після пережитого пекла. А в Маріуполь більше ні ногою... Навіть, коли місто повернуть і відбудують... Бо це біль і відкрита рана... Скільки горя нам принесли рашисти... Але не здаваймося! Закликаю усіх, хто бореться і хто чекає: не здавайтеся! — закликала жінка.

Людмила ПОЛІЩУК