– Ми знали, що ви прийдете, що не залишите нас! Ми вірили і молились. Дякуємо, — так військових ЗСУ зустрічали херсонці.
У 59-й бригаді щодня повідомляють:
– Невпинно продовжуємо звільняти українські міста і села. Синьо-жовтий стяг замайорів у селах Богородицькому і Новокиївці завдяки зусиллям бійців 1 стрілецького батальйону 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.
А напередодні бійці 9 батальйону «Вінницьких скіфів», що у складі 59-го батальйону, підняли прапор у визволеному Благодатному Херсонської області.
Та мало хто розуміє, що насправді відчувають ті, хто довгих вісім місяців, ще з березня, повертав Херсон додому… Скільки кращих синів лягли кістьми заради цього — такого бажаного дня?.. Скільки крові… Скільки втрат…
Своїми емоціями та висновками про Херсон поділилися ті, хто пройшов цей пекельний шлях…
— Джип трюхикав по проїждженій гусянкою дорозі. Десь дорога була досить пристойна, десь — лайно. До самого Херсона лишалась капочка, але ми зупинились за кілька кілометрів від нього. У самому Херсоні вже були ЗСУ і НГУ. У тих хлопців у зеленому нарешті буде багато роботи.
Це був 2-й день звільнення. І всі, хто хотів — були підбухані. Люди повитягали прапори зі своїх заначок і зустрічали солдатів. Колаборанти з кислими мінами пирились на ЗСУшників. Як водиться, ми не знали, куди нам їхати, і стали біля повороту. Селяни підходили до нас, обіймали, закидали їжею (відмовитись неможливо, відвернешся — підкинуть у машину). Якийсь мужик витяг з кишені фанфуря в пластмасовій пляшці і покликав до себе у школу. Він охоронець. «Сьогодні на зміні — можна й прибухнуть», — каже.
Біля нас сформувався свій фанклуб. Багато людей, діти граються. Село все ще не могло повірити, що москаль пішов. Їх не було в селі, не було ніде. І не треба було боятися. Люди й не знали, що їх стільки в селі є. По вулицях тоді ніхто не гуляв, за територію хат зайвий раз намагались не виходити. Вони розповідали свої історії, хто був на підвалі і повернувся, хто — ні. Хто здавав своїх же і втік, а хто й лишився і, перевзувшись на льоту, — радісно вітає ЗСУ.
Якогось мужика люди натовпом попихали і пообіцяли прих...ярить. Колаборант утік у свою хату і не показував носа. На сільраду повісили прапор. Коли стемніло, нас ледь не розірвали на шматки. Всі хотіли заволокти нас до себе ночувати. Кожен і кожна хотіли чимось допомогти і пропонували переночувати саме в них. У ці дні кожен ЗСУшник дуже популярний, і тебе усюди намагаються зажмакати. Відчуваєш себе котом — йдеш у важливих справах, а тебе беруть на руки і починають тискати.
На другий день ми так і не взнали, куди нам їхати, і я попхався ловити зв’язок і позабирати деякі свої гнидники з великої землі. Проїжджаючи Олександрівку, побачив знімальну групу з Лондона. Кажу: я вам зараз розкажу, як тут все було. Відповів на якісь запитання, щось виговорив від себе. Наприкінці журналіст запитав мене: як я почуваюся? Кажу — та норм. Звільняємо землі, ще багато роботи. Ще якусь банальну дурню пробубонів. Попрощався і попхався селом далі.
Розбиті бехи, розбиті руцкі танки, легковухи, підвали. На окраїнах і дамбі — підірвана техніка 28-ї бригади. Ще з березня. Вчора зранку ще де-не-де на ній лежали жмурики. Жінку в рожевій куртці вже забрали. Вона лежала на самій дорозі, і її тіло забрали одним з перших. На північному боці дороги лежало два жмура в комбезах. Вже й не розбереш, чи то цивільні, чи військові. Десь тут, може, лежить чи лежав Влад. Десь тут лежить ще багато хороших людей. Хтось з атакуючої групи потрапив у полон і може бути ще живим...
Ми всі пишемо про «пам’ятайте ціну». Пам’ятайте ціну непрофесійності комбатів, тупості ротних, боягузства взводних і непідготовлених і тупих сержантів і солдатів. Пам’ятайте ціну паршивої комунікації, «наказєнаказ», і «требажякосьвоювати». Пам’ятайте ціну вкраденої солярки і тендерних махінацій. Ця ціна лежить на дамбі Олександрівки, в каналах Правдіного і в безлічі інших українських сіл і міст.
Вже проїхавши дамбу, я знайшов відповідь на запитання журналіста: «як я почуваюся, стоячи тут, в Олександрівці». Я вже не боюся. Мені вже не страшно їхати на дамбу. Мені не страшно стояти і курити на перехресті комбата. Мені не страшно. Мені немає чого тут боятися. Як не страшно людям, що виходять вночі гуляти. Які, одягнувши прапори своєї держави, не бояться йти вулицями. Не бояться розмовляти українською. Вони не бояться людей з автоматами. Не бояться танків...
Людмила ПОЛІЩУК
