Вона неконтрольована, бо вакцини проти неї не існує. Вона невиліковна і смертоносна. З часу проголошення епідемії (а це з 1988 року) в Україні офіційно зареєстровано 310 тисяч ВІЛ-інфікованих осіб, у тому числі майже 10 тисяч хворих на СНІД. Майже 44 тисячі громадян померли від захворювань, зумовлених СНІДом. Україна — перша в Європі за кількістю вражених вірусом імунодефіциту. На щастя, Вінниччина — не серед «лідерів» за темпами поширення хвороби. З початку епідемії у нас ВІЛ вперше виявлено 5099 інфікованих громадян. Померло — 1036 (у тому числі від СНІДу — 658). Та найбільш вражаюче про епідемію тисячоліття розповіли пацієнти обласного клінічного Центру профілактики та боротьби зі СНІДом, котрі попри все навчилися жити зі своєю проблемою.

Андрій, м. Бар: «Мені 34 роки. Звичайна людина, виріс у нормальній і цілком благополучній сім’ї. Дуже добре навчався і подавав великі надії… Спочатку була легка травичка. Далі підсів на таблетки, а згодом і «на голку». Роздобути наркоту насправді виявилося легко. Бо це ніби паралельний світ: тут його не видно, але він існує. І зараз наркосвіт живе у ще більших масштабах, поглинаючи людей. Ось так поволі життя завернуло не туди.

Вперше офіційно дізнався про статус у 2004 році. Тоді якось не заведено було говорити про СНІД на повний голос. Як тільки дізнався про смертоносну інфекцію – втопив біль у наркотиках. Це була для мене звична реакція. Тоді ще не було ні антиретровірусної терапії, ні надії на життя. Вислухав лікарів, як у тумані. Мені було 19, і ці слова важко сприймалися за реальність. Я просто запитав: «А навіщо ви мені про це все розповідаєте? Скажіть просто — скільки?» Мені відповіли, що все спрогнозувати важко, бо хтось живе рік, а хтось — десять. Але з моїм способом життя мені відвели років 5. І я був переконаний, що до 25 років я вже не дотягну. Потім з’явилися нові ліки, я змінив докорінно своє життя, пройшов реабілітацію і своє 25-річчя зустрів зі здивуванням — ще бігаю! З того часу минуло ще 10 років.

Рідні. Мама мене витягнула. Завдяки їй я покинув наркотики. Так, спочатку були марні спроби: ходили до якихось бабок-знахарок, шептунів, у лікарні тримали. Нічого не допомагало, я втікав і знову повертався до свого звичного життя. І вже здався. Було відчуття непотрібності і відчаю. А ще — ненависть до себе, до світу і чорна заздрість, бо люди живуть, створюють сім’ї, а ти — приречений. Це викликало в мене тільки одне бажання — руйнувати, в першу чергу — своє життя. Бо ж сам розумів, що це я вибрав такий шлях для себе. Тільки мати не здавалася. Вона прощала мені все, що б я не витворяв. Це вона знайшла номер цього реабілітаційного центру і вмовила мене сюди приїхати. Я півроку відмовлявся. Але настав такий момент, коли зрозумів, що більше не можу. Вирішив спробувати хоча б. З того часу багато що змінилося. Я пройшов реабілітацію, вступив до Київського педагогічного університету, ще раз отримав вищу освіту з червоним дипломом.

За фахом я педагог-психолог. Колись працював у столиці, щоразу проходив повз нього і мріяв навчатися там, де навчалася моя бабуся-педагог. Уявіть собі — мрія збулася! Я вступив легко, самостійно підготувавшись до ЗНО. Свій статус не афішував. Про нього знало кілька одногрупників, і все. Зрештою, це вже був інший час, про СНІД говорили, але сприймали все одно важко. Щоправда, ніхто не відвернувся.

Ніхто. Крім першого кохання. Вона розірвала стосунки відразу, тільки-но я розповів їй про ВІЛ. Мені не щастило в коханні. Напевно, вибирав не тих. Була ще одна любов, велика і чиста. Вона навіть запевняла, що їй байдуже до цього клятого статусу. Але мені було не все одно. Я не міг взяти на себе таку відповідальність. Я знаю, що є носієм вірусу, і поки приймаю терапію, то передати вірус нікому не можу. Знаю, що і дитина народиться здоровою. Але є невеликий відсоток — один на тисячу — що я можу когось заразити. І це не дає мені свободи у стосунках. Сім’ї не створив, дітей не народив.

Майже 10 років я займаюся профілактикою розповсюдження ВІЛ-СНІД, наркоманії та алкоголізму у школах. Я був волонтером громадської організації, їздив областю і розповідав підліткам, що треба робити, щоб уникнути проблем, у котрі сам потрапив. Завжди кажу, що найлегший спосіб покинути наркотики — ніколи їх не вживати. Так ти не ризикуєш заразитися і захворіти на ВІЛ, СНІД, гепатит. Я відчував, що потрібен. А ще — я виховував усіх дітей своїх друзів. Бавився з ними, катав на спині. Батьки, знаючи про статус, сприймали мене нормально. Але було важко. Бо увечері йдеш додому, де тебе ніхто не чекає…

Наталка і Олег, м. Вінниця. Цього року вони святкуватимуть ювілей — 10 років з дня одруження. Їхньому синові незабаром виповниться 9 років. На щастя, він народився здоровим. Нині він у бабусі у Хмільнику. А вони самі жили у Вінниці, у своєму будинку поблизу стадіону.

Наталка здобула свій статус перша. Все через наркотики.

— А у 2005 році я раптом дізналася, що підхопила вірус. Мені тоді було 25 років, – розповідає Наталка. – Через захоплення наркотиками я покинула навчання і з головою пірнула у це все… Не працювала, так, трохи підробляла на випадкових заробітках. Жила з бабусею, а вона мене мало контролювала. Потім — тюрма».

«У мене життя склалося трохи інакше. У той час мене засудили за розбій. Законно-незаконно — це вже не має значення, хоча мої рідні чотири рази зверталися до Верховного суду, щоб переглянули мою справу, — пригадує Олег. — Присудили мені 7 років в’язниці. За цей час я передумав усе життя. Зайнявся спортом. Потім, коли звільнився, намагався працювати, хоча це було нелегко. Справді, наркотиків у той час було неміряно! У Вінниці, на Вишеньці у кожному під’їзді по кілька притонів, котрі справно платили данину правоохоронцям… От через наркотики я здобув жахливі трофічні виразки на ногах і знову опинився у тюрмі. Згодом з Наталкою познайомилися».

Вона приїхала до нього у колонію, і він раптом запропонував одружитися. Наталка йому: не можу, у мене ВІЛ. І дітей бути не може, бо лікарі поставили якийсь страшний діагноз ще, крім цього вірусу. А він: я не збираюся жити вічно. Одружимося, будемо жити щасливо і помремо в один день. А дитину будемо просити у Бога. Вони розписалися на «зоні». А згодом Бог почув їхнє бажання.

Хоча Наталка до 4,5 місяця навіть не підозрювала про свою вагітність. Думала, що погладшала так. Коли лікар повідомив про вагітність — не стримувала сліз. Вони справді жили кілька років дуже щасливо. А потім про свій діагноз дізнався Олег. Випадково. Бо якось довелося потрапити до лікарні з запаленням легенів. Після того як лікарі зробили аналізи, йому порадили поїхати до Центру. Зрештою, він був до цього готовим. Наталка більше переживала. І тепер вони лікуються удвох. Сумлінно вживають ліки, бо знають, що тільки завдяки ним і великому бажанню бути щасливими — житимуть не один рік.

Найстрашніше те, що підступ-ний вірус вражає не тільки дорослих, котрі ведуть не зовсім правильний спосіб життя. Лікар-педіатр Центру Марина Онищенко розповіла, що від ВІЛ-інфікованих матерів з початку епідемії народилося 886 дітей. На серологічному контролі — 120 дітей. 618 — здорові. 49 — ВІЛ-інфіковані.

– Часи змінилися. Це вже не діти якихось маргіналів, повій чи наркоманів. До нас приходять дуже пристойні жінки, в котрих інфекцію виявляють вперше. Це жінки з вищою освітою, самодостатні і цілком благополучні, — розповідає Марина Онищенко. — Але з 2005 року на першому місці у нас саме статевий шлях передачі цього вірусу.

Але є діти, котрі вже інфіковані. Минулого року таких виявили 5-ро. У нас більше роботи не медичної, а соціальної, бо доводиться наполегливо пояснювати батькам, чому їхня, на вигляд цілком здорова, дитина має вживати ті чи інші препарати. Є діти, батьки котрих вже померли. А опікуни не переймаються тим, аби дитина вживала ліки. Та вилучити таких дітей у безвідповідальних опікунів майже неможливо. Не можу не згадати випадок, коли мама цілеспрямовано не вживала терапію. Вона переконана, що це фармакологічні компанії придумали, щоб їм пропонувати ці препарати. Справа дійшла до суду. Але в нас немає ще прецедентів, щоб у ВІЛ-інфікованих матерів забирали дітей. Ця дитина потрапила під опіку настоятеля якоїсь релігійної конфесії, колишнього наркомана. Підозрюю, що ця історія просто так не закінчиться.

Ще одна ВІЛ-інфікована мама довго приховувала хворобу доньки. Дівчинка була хвороблива, довго лікувалася. Але все з’ясувалося тільки тоді, коли їй виповнилось 14 років. У неї вже підірваний імунітет, потрібна антиретровірусна терапія, але мама пише відмову, бо містечко маленьке і всі про все дізнаються.

Майже половина людей, що живуть з ВІЛ, не знають про свій ВІЛ-позитивний статус. Бо не вважають за потрібне знайти час для простого обстеження. Керівник обласного клінічного центру Ігор Матковський зазначає, що за рахунок переселенців кількість ВІЛ-інфікованих може зрости.