Людмила Бобровська рятує поранених воїнів як медик. Позивний — Аксентіївна. Там і її син, двоє онуків та зять.
У 2014-му на Майдані медик Людмила Бобровська рятувала розстріляних режимом Януковича. З Майдану поїхала на Схід, коли розпочалась війна. Далі — волонтерство і важкий ковід. Боротьба… За пам’ятник Шевченка у Вінниці… І участь у місцевому Майдані, який тривав до повномасштабної війни.
2022 рік — повномасштабний наступ, і Людмила Бобровська знову на фронті. Як і її син та обидва онуки. Чому вона у 72 поїхала в пекло війни? Що вона зараз там робить? Як сприймає все, що відбувається на її очах, — далі.
На два дні вирвалась до Вінниці і завітала в редакцію «33-го» Людмила Бобровська.– Я коли вас читаю, бачу, як ви тримаєте інформаційний фронт, душа окрилюється. Тому хотілось зустрітись із спорідненими душами.
– Яка вона — війна без посередників? Коли витягуєш хлопців буквально з того світу і закриваєш очі та плачеш від безсилля, що ти не Бог?
Людмила Бобровська служить медиком у добровольчому батальйоні «Правого сектору».
— О, це особливі хлопці! Усі ж добровольці і такі, що за Україну порвуть на шмаття!
Сперечаються тут усі, досліджують використання фосфорних бомб росіянами, заборонених міжнародними конвенціями, а я вже навіть новий метод впровадила лікування ран у бійців, які випалили ці бомби.
Це страшні рани, і опік йде все далі і далі. До кістки…
Звичайні ліки не допомагають. А ось метод Неймана дуже гарно спрацював. Шкіра відновлюється, як у дитини! Ось цьому і радієш.
А ще я читаю важкохворим воїнам казки… Є такі, яким ніякі ліки не допомагають, жодні обезболюючі. А ось читання якось впливає. Вони притихають і засинають.
Візьму із задоволенням ваших газет. Воїни так люблять читати «33-й». За роки волонтерства я не один раз возила їх із допомогою читачів на фронт.
– Ви служите за контрактом?
– Та ні, мені 72. За віком не підходжу. Тому як волонтер. Зарплату не отримую. То мене хлопці підтримують. Мої воїни — син Ігор, онуки Святослав, Олексій, зять… і чужі. Хоча всі вони мої.
От могла б приїхати, сидіти вдома. Але там так не вистачає медиків. Як я покину тих, хто настільки патріотичний, що лише на ноги зіпнувся — і вже рветься до побратимів, у бій? Тому і я знову вирушаю на фронт.
— Дозвольте зробити комплімент: Ви дуже гарно виглядаєте, хоча в постійній небезпеці і стресі. А не так давно ніяк не могли реабілітуватись від ковіду. Що подарувало зцілення?
– Мобілізація ця загальна. Наш організм також мобілізується, коли небезпека. Або зараз ми захистимо Україну, або вже ніколи. Вороги ж налаштовані вже остаточно знищити українців.
– Ви були на Майдані, рятували поранених. І там закривали очі померлим… А потім — на фронт… Як ставитесь до пафосних святкувань, які влаштували?
– Ну вони ж самі із собою і святкують…
Нехай краще пам'ятник Шевченку, який поставив вінницький Майдан на тому місці, де він мав бути, повернуть. Ось це і буде справжнє свято.
А то Шевченка в центрі міста злякались. Згадайте, як ми його відвойовували. А вони підло викрали. Собаками-вовкодавами осадили Майдан! Де, хто таке бачив — це ж ганьба! Кому у Вінниці Шевченко заважав, не здогадуєтесь?
– Майданівці зараз воюють, волонтерять… прийде перемога — посвяткуємо!
— А вона прийде коли – як думаєте, і що відчуваєте?
– Стовідсотково прийде! Навіть і не вагайтеся. От тільки якою ціною.
Там все таке миттєве, на фронті.
Ось прислали волонтери машину. Три дні побула — і приліт! Одну вибухова хвиля підняла і кинула на іншу. Потрощила кузов. Але мотор ходовий. Обклеїли, що змогли. Ще три дні поїздили. І знову приліт — розтрощило всю. І так все… війна страшна… Все тут «розхідний матеріал»…
Тому допомоги мало не буває. Дякую усім, хто відгукується, допомагає! Це так важливо. Ваша вчасна допомога часом в прямому значенні рятує життя. Ось воїну терміново потрібні ліки — а їх немає в госпіталі. В цивільному житті тут одразу родичі заметушаться, піднесуть. А там?
Тут за Божими істинами: допоможеш чужій дитині — хтось допоможе твоїй. Чи тобі. Війна не дає гарантій! Нікому!
Пам'ятаймо і допомагаймо!
«33-й»
Ось як відгукуються про Аксентїівну її друзі. Далі — уривки нарису, який прислали до редакції Софія Вдовиченко, Аліна Приймак:
«Бобровська Людмила. Волонтер. Член Всеукраїнського об'єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО — Вінниця». Людмила з роду працелюбних українців. Прабабуня і прадідусь разом з іншими трудівниками були зігнані до бараку, де довго помирали з голоду.
Дідусь мав млин. Був господарем. Із нього живцем зняли шкіру на узліссі. Бабуня з немовлям на руках (мамою Аксентіївни) устигла втекти.
З часом «розстрільна» доля наздогнала багатьох, хто був катом для своїх родичів, сусідів, земляків. Трагічний урок для всіх, хто стає на бік злочинних дій влади, порушуючи закони людяності.
Щороку у День пам'яті жертв голодомору на спомин про голодом виморених пані Людмила запалює свічку… Слава нескореній нації!
…Її батьків скалічила кривава війна. Незагойною душевною раною стала для них страшна смерть первістка.
…Виросла сама. Виростила своїх дітей. Зміцнів патріотичний дух. У важкий час, коли й говорити на повен голос не можна було, стала членом Народного руху України. Про побачене на Майдані Аксентіівна написала у власному вірші:
Дзвонила ніч на площі храму,
І люди були наче вугіль.
До неба все гукали маму
З очима подиву та туги.
Лилася кров в церковних мурах,
Різьбилась у червоні смуги,
А тіло вже побите, в «дюрах»
Ченці латали від наруги.
Там під холодним кровом неба...
«Я лише фрагмент незакінченого листа за всі роки війни». Скупі слова Аксентіївни послані людству.
