Німці нам не страшні – кацапи страшніші – казав це ще 100 років тому український меценат Євген Чикаленко.

На його честь не назвали вулицю в Києві.

Однак якби не він, третини людей зі шкільних підручників ніколи туди б не потрапили. Знаєте, як у фільмі “Назад у майбутнє”, прибираєш одну людину, і цілий натовп зникає на фото.

Такою людиною для українського ХХ століття є Євген Харлампійович Чикаленко.

Це він любив повторювати, що Україну слід любити до глибини власної кишені.

Якось письменник Мордовець написав про поневіряння українських авторів у російських видавництвах. Це прочитав Чикаленко і сказав, що платитиме стільки ж, як росіяни, якщо Мордовець писатиме українською.

Десь відтоді він став одним з менеджерів українського культурного руху, як би ми зараз це назвали.
Питав Рєпіна, чи не хоче він писати картини на українські сюжети?

Платив Коцюбинському 1000 золотих карбованців на рік, на той час, дуже пристойні гроші.

Бо так, виявляється, українські письменники мають щось їсти, щоб писати.

Фінансував Грушевського, Винниченка, Франка, Кобилянську. Підтримав матеріально видання “Словаря української мови” Бориса Грінченка.

Чикаленко дав грошей на першу українську щоденну газету, українську школу, книгарню, перше велике українське видавництво.

“Хоч і поганенька “Рада”, але все-таки вона свідчить – ми живі як нація, ми ще не вмерли!

Смерть такої газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові”.
“Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями”.

Дав гроші на будівництво Академічного дому у Львові.
Йому було важливо, щоб в кімнаті жили один, максимум два студенти, щоб все з комфортом і по-людськи.
Хто передав гроші?
“Один невідомий добродій”.

До речі, пізніше в цьому домі збиралися Бандера та Шухевич, але то вже інша історія.

Викупив землю в Алупці, щоб збудувати пансіон для хворих українських письменників.

Євген Харлампійович втратив 8-річну доньку.

І вирішив вшанувати її пам’ять, віддавши частину грошей, які відкладав для посагу доньці, для журналу “Київська старовина” для премії за найкращий твір з історії України.

Саме Євгена Чикаленка зобразив Іван Карпенко-Карий у п’єсі “Хазяїн”.
Його дивувало, що Чикаленко не витрачає грошей на себе.

Але Чикаленко міг запросто продати один зі своїх будинків, бо бракувало коштів на газету.

Якщо потрібно було терміново профінансувати черговий український проєкт, він просто відрізав від своїх земель і продавав.
Звідки ж кошти?

Чикаленко був агрономом, напрочуд успішним.

Його книжка “Розмови про сільське хазяйство” за популярністю у селян була другою після Кобзаря. Півмільйонний тираж, дві великі срібні й одна золота медалі від сільськогосподарських товариств.

Але видання книжки українською Чикаленко добивався 5 років. На своїх землях активно впроваджував трактор замість сохи, використовував технологію чорного пару.

Коли по всій Російській імперії була засуха, у Чикаленка з врожаями все було добре.

Про його погляди.
Чикаленко говорив українською, в дитинстві його дражнили, бо, мовляв, говорить “мужицькою” мовою.
Робив ставку на середніх землевласників, мабуть, зараз їх можна назвати середнім класом.
Один з ініціаторів скликання Центральної Ради.
Власне ідея Центральної Ради народилася у нього вдома. Відмовився бути міністром агрополітики.
Не вважав себе політиком, а тому відмовився бути гетьманом на користь Скоропадського.

“Не сотворений я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої не великі”.

“Говорив правду, а не годував цукерками”.

Вважав “хочете соціалістичну революцію, отримаєте безкінечну Росію”.

“Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі.
Вони страшні Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним”.
А далі, а що далі?
Прийшли більшовики, і він змушений був емігрувати, сподіваючись повернутися, коли Україну звільнять від комуняк. Звісно, землі й маєтки в еміграцію не забереш.
За кордоном жив бідно, збирав в лісі деревину на розтопку. Щоб зібрати йому кошти на операцію на шлунку, знайомі розмістили оголошення в газеті української громади у Сполучених Штатах.
Сам Чикаленко соромився приймати таку допомогу.
“Хотілося б ще трохи пожити, щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я весь свідомий вік клопотався і про яку дбав.
Всі зайві гроші, що зоставалися від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував…
Ось чому я не склав собі запасу на старість”.

Заповідав розвіяти свій прах у рідному селі Перешори на Одещині.
Вийшло інакше.
Після заплутаної детективної історії урна з його прахом була втрачена.

Я от думаю про той конкурс на кращий твір з історії України.
Ну чому у нас постійно пам’ять як у рибок?
Людина послідовно, регулярно, щедро фінансувала українську культуру, освіту, політику, економіку.
Не знаю, що б без цих зусиль від нас залишилося у ХХ столітті.

А ми навіть вулицю чи станцію метро не можемо назвати на його честь.
Мертвим це вже не потрібно, а от живим було б дуже корисно знати про Євгена Чикаленка. Знати, що ось так можна.

Христина Морозова