– Андрій з дитинства хотів бути військовим, як його дідусь – полковник Олександр Іванович Нижник. Тільки дід був артилеристом, а онук став морським піхотинцем. Я дуже пишаюся Андрієм, хоча й страшенно хвилююся за нього, бо ж виростила з пелюшок. Його батьки загинули, я в Андрія найближча людина. Щодня намагалася бути з ним на зв’язку. Знаю, що він служив у Миколаївській військовій частині 2802. У січні до війни був на навчаннях під Донецьком.
Повномасштабна війна його з побратимами застала в Маріуполі. Були важкі бої. Він зрідка виходив на зв’язок. Потім подзвонив і сказав, що його командир підірвався на гранаті. Він у машині передавав інформацію у штаб про переміщення ворожого війська, але орки це побачили, і командир вимушений був піти на такий відчайдушний крок. Андрій був дуже занепокоєний, бо у них вже не було чим відбиватися, зброя та набої закінчувалися. Потім зв’язався зі мною із заводу. Розповів, що їх сильно бомблять, скидають багатотонні ракети. Попередив, що, можливо, доведеться здаватися у полон, щоб врятувати життя. Це було 12 квітня. Я бачила відео, де вони палили документи над палаючою бочкою. Потім — як їх садили в автобус і вивозили у невідомому напрямку. З тих пір про онука ні слуху ні духу, — плаче бабуся.
Старенька каже, що вже зверталася в поліцію, у Національне бюро розшуку, Червоний Хрест.
– Усі кажуть: чекайте! Але що ж чекати, якщо вже міняють навіть тих хлопців, які потрапили в полон раніше Андрія. Готова сама їхати шукати, знати б куди. Немає більше моїх сил, бо невідомість вбиває без кулі, — плаче Ніна Павлівна.
Жінка розшукує усіх, хто міг бути з її онуком на заводі, в колонії. Розпитує звільнених побратимів, але поки ніхто нічого не знає про Андрія Мосмана.
Днями у 36-ій бригаді морської піхоти ім. Контр-адмірала Михайла Білинського, де служив Андрій, повідомили, що двоє захисників Маріуполя, їхні побратими повернулися з полону. Отже, процес обміну триває. Ніна Павлівна свято вірить, що ось-ось і її Андрійко повернеться у Вінницю.
Людмила ПОЛІЩУК
