Але він вижив, дивом врятувався з окупованого Херсона і приїхав у Київ вживу отримати свою «Золоту Зірку».

Коли у березні президент вперше після великого вторгнення зачитував список Героїв України, прізвище ротного Дмитра Чавалахи прозвучало серед нагороджених орденом посмертно. Спочатку Дмитра дійсно вважали загиблим. Але згодом важкопоранений офіцер 59-ї окремої мотопіхотної бригади не лише зміг вийти на зв’язок з окупованого Херсона, але й непо­мітно вийти з ворожого лігва.

– На початку лютого бата­льйон, в якому я служив, перебував у складі 59-ї мотопіхотної бригади в районі Олешківських пісків. Там же і зустрів кривавий світанок 24 лютого, коли почались вибухи від ракетно-бомбових ударів. Спочатку думали, що це якась провокація з боку рашистів з метою відтягнути наші Сили оборони з району ООС. Але коли повідомили, що росіяни на бойовій техніці прорвалися з боку Криму та рухаються на Херсонщину, стало зрозумілим, що буде бій. Тоді наш начальник складу ракетно-артилерійського озброєння, як у фільмі «Збройний барон», почав відкривати всі ящики і роздавати військовим усе, що в нього було. Дали команду висуватися в бік Каховки і біля населеного пункту Вільна Україна зустрічати ворога. На прорив у нас було чотири танки. Вони пішли вперед, ми – за ними. Тільки танки піднялися на міст, по них почали працювати керованими ракетами. Один, на жаль, підбили. Решта змогла прорватися на інший берег Дніпра.


За 50 метрів до мосту почав працювати снайпер. Коли вийшли на відкриту місцевість, я розосереджував людей, давав команди. Плюс, мав пістолет на нозі, радіостанцію на плечі. За всіма ознаками снайпер міг побачити, що я – командир. Тому підстрелив мене першим. Побратими евакуювали з поля бою. Передали до ТрО, а звідти — до лікарні в Херсон. Я був непритомний. Мої хлопці вже думали, що я загинув. Зв’язку зі мною не було. Куди мене забрали, ніхто не знав...

У лікарні я пробув майже місяць. Херсон вже був окупований. Росіяни приходили до лікарів з перевірками. Спочатку в палати не заходили – повірили медикам. Але після цього візиту я спалив посвідчення офі­цера та УБД, викинув свій жетон. Боявся, що вони влаштують обшук та знайдуть. Вдруге росіяни приїхали вже перевіряти історії хвороб всіх пацієнтів. Але лікарі в історіях вказували, що ми цивільні. Зрозуміло, що потрібно було тікати. Я зв’язався з однією громадською діячкою. Вона познайомила мене з чоловіком з Херсона, і він забрав мене до себе. Привіз до себе на квартиру, познайомив з родиною. Був шокований, що він так ризикує, бо розумів, яка я для них загроза. Почались два місяці переховувань. Коли бачив, що до під’їзду під’їжд­жають їхні машини з цими «зетками», боявся, що мене зараз знайдуть. Для них це був би гарний джекпот: офі­цер, уже Герой, командир роти, атовець.

Наприкінці травня зі мною вийшли на зв’язок з СБУ. Сказали, що скоро буде можливість виїхати. За кілька днів попередили: пів години – і виїжджатимемо. Коли під’їхав автомобіль, я навіть не встиг попрощатися зі своїм рятівником. Він швидко запхав мене в машину, сказав: «Все, їдь. Віддзвонишся». Дорогою ми часто змінювали авто та напрямки. Потім йшли пішки – вечорами. Вдень переховувалися в лісі. Зрештою, добрались до галявинки, де наш провідник сказав: «Все, можете перекурити». Нас зустріли наші контррозвідники. Привезли в Одесу. Наступного дня я поїхав додому. Понад місяць проходив реабілітацію.

Про присвоєння звання Героя України мені сказала медсестра. Зранку прийшла в палату і почала вітати. Я здивувався – думав, вона щось переплутала. Потім на ранковому огляді мене вітали лікарі. Я все казав: «Та ну, не може такого бути. День повоював, і на тобі – Герой». Мені ввімкнули виступ президента. Потім почали вітати рідні. Я не міг зрозуміти, за що мені така нагорода. Можливо, за те, що сформували такий колектив. Вже пізніше мої хлопці розказали, що після того, як ми пробили дорогу через міст, наші почали виходити з Херсона. Моя рота утримувала його ще два дні. Завдяки цьому з оточення вивели щонайменше тисячу людей і дуже багато нашої техніки.

У грудні Дмитро Чавалаха у Маріїнському палаці особисто отримав свою «Золоту Зірку» та звання Героя України від президента.

Каріна МАЄВСЬКА