По суті, Петро Адольфович та його дружина Любов Миколаївна свого часу вдихнули в цей дитячий танцювальний ансамбль друге життя. І зробили його сталим брендом, відомим серед хореографів багатьох країн світу. Сьогодні народний артист України Петро Бойко – наш співрозмовник.
— Петре Адольфовичу, напевно, останні три роки були найважчими за всю майже сорокалітню історію колективу?
— Насправді найважчими були дев’яності роки. З одного боку, люди потягнулися до українського мистецтва, почали приводити більше дітей до колективу. А іншого — люди були незаможні. Не мали звідки купити дітям необхідну форму для тренувань. Я пригадую, що навіть на білі шкарпетки для репетицій не вистачало у батьків грошей. А це ж дрескод, дисципліна, виховання смаку. Не просто шкарпетки дитячі. Але що було робити? Ми закривали на це очі. Тоді дітки навіть голодні проходили на заняття, і ми їх підгодовували.
І світла не було, як і зараз, і бази матеріальної, такої, як треба… Тоді ми з батьками скинулись на перший генератор. Він і досі в робочому стані і дуже нам згодився.
Звісно, і останні три роки непрості для мистецтва. Епідемія, карантин. Ця страшна війна з усіма наслідками. Але ми тримаємось. Комбінуємо заняття онлайн та офлайн, закінчуємо ремонт укриття. Більше того, намагаємось тримати марку, і діти це розуміють. Але мене більше навіть, ніж війна, хвилює те, що деякі люди у цьому складному вирі подій змінюють своє ставлення до життя, до дітей, один до одного.
Починають вважати, що можна жити як-небудь: можна робити, а можна не робити, можна любити, а можна робити вигляд, що любиш, можна щиро реагувати на те, що відбувається, а можна думати, що від мене нічого не залежить. І обмежитись думкою, що якось воно само собою вляжеться.
Але так не буде. Само собою нічого не вирішиться. І, не дай Боже, така позиція передасться дітям. І вони також стануть до всього байдужими? Зараз нам потрібно заряджати оптимізмом один одного, вчити дітей вірити в добро, справедливість, нашу перемогу. І тягнутися до високого. До нашої справжньої української культури.
– Як війна позначилась на чисельності вашого колективу?
— Це страшне випробування. Тут уже конкретно йдеться про можливість вижити. Деякі мами наших вихованців змушені були виїхати за кордон і забрали з собою дітей. Але вони продовжують займатися в колективі по Інтернету. І чекають на швидше повернення. А є такі дітки, які категорично відмовились їхати, бо не уявляють уже свого життя без «Барвінка». З таких виростають справжні патріоти.
Я просто вражений тим, що з перших днів війни у тероборону та добровольцями на фронт пішло багато митців. Пішли самодіяльні співаки і танцюристи, які відчували силу української пісні, українського танцю. Вони щиро готові це захищати.
Адже багатостраждальна українська нація попри репресії завжди виживала тому, що розмовляла рідною мовою. Співала українських пісень, танцювала свої народні танці. А вони, до речі, одні з найкращих та найзапальніших у Європі. І це треба оберігати. Бо це наше майбутнє.
Це ми мусимо передати нашим дітям. Бо мистецтво — це наука добра. Це виховання повноцінної особистості, яка розуміє, що таке людяність, справедливість, моральність. Логіка зміни поколінь не така вже й складна: виховаєм покоління патріотів — буде Україна. Цивілізована, гуманна, доброзичлива до кожного громадянина і нетерпима до зла та брехні і лицемірства... Власне, про це моя книга «Барвінок. Як виростити дітей щасливими». Це не лише про наш танцювальний колектив. Це про нас, українців, нашу культуру і освіту, і наше майбутнє.
— Хто з ваших випускників продовжив хореографічну кар’єру?
— Ми спеціально не ведемо такої статистики. Адже наша мета – допомогти людині стати щасливою, отримувати задоволення від життя. І, якщо для неї справжнє задоволення в танці, то вона зуміє себе реалізувати. Хоча багато наших випускників продовжують танцювати в самодіяльних колективах. Багатьох зацікавила хореографія на професійному рівні. Вони продовжили навчання у мистецьких вишах. Виступають у відомих колективах. Зокрема у хорі Верьовки. А у Заслуженому академічному ансамблі танцю ім. Вірського зараз наша найбільша фракція з одного дитячого колективу України.
У багатьох європейських країнах випускники «Барвінка» мають свої студії, власні популярні шоу. Вчать танцювати, і людям в Іспанії, Португалії, Польщі це подобається.
Наша випускниця Оля Брикуля працює викладачем хореографії в Сполучених Штатах Америки. Має багато учнів. А вихованець «Барвінка» Андрій Шевчук зараз у США має з дружиною свій танцювальний колектив. Вони навіть приїздили до нас на фестиваль «Барвінкове кружало».
І всюди наших барвінчат відзначають за професійність та дисциплінованість і відповідальність. Це і надихає наш педагогічний колектив на нові здобутки. І мотивує всебічно долучати дітей до мистецтва та виховувати патріотів.
Більше можна дізнатися у моїй книзі, яка зібрала в собі увесь наш багаторічний виховний досвід, наші радощі і прикрості та наші мрії.
Спілкувався
Анатолій Жучинський
Книгу Петра Бойка «Барвінок. Ростити дітей щасливими» можна придбати на сайті book.barvinok-dance.com.ua
