То принцип декомунізації усіх комуністичних діячів стосується чи ні?
Сьогодні (28 січня 2022 року) у мережі ФБ прочитав інформацію Володимира Воловодюка про те, що у Вінниці шириться рух за увічнення пам’яті Генріха Лютворта, і що уже навіть одну зупинку громадського транспорту названо його іменем.
Я на цю інформацію відгукнувся заміткою такого змісту: «Але ж це йтиме в противагу проголошеному принципу декомунізації, оскільки Генріх Лютворт пішов з життя, посідаючи посаду завідувача відділом науки і освіти Вінницького обласного комітету Компартії України. Якщо вулицю назвати його іменем, то тоді і на честь перших секретарів Вінницького обкому КПУ Таратути і Нехаєвського теж треба вулиці назвати, бо вони зробили вклад в розвиток ВІнниччини ще вагоміший. Але тоді за логікою треба увіковічувати і першого секретаря КПУ Щербицького, бо без його дозволу і Таратута з Нехаєвським нічого б для ВІнниччини не зробили б» – кінець цитати.
А Володимир Воловодюк в коментарі до моєї замітки написав, що Генріх Лютворт був гарною людиною і виступав проти системи, тому заслуговує окремого до себе відношення.
Цей коментар Володимира Воловодюка, який є Головою Вінницької обласної спілки письменників України, викликав у мене спогади, якими я вирішив поділитись і суть яких полягає в наступному.
В середині 80 років минулого сторіччя завідувач кафедри АІВТ щойно створеного Вінницького політехнічного інституту, професор Маліков поїхав на півроку до Москви на підвищення кваліфікації, а мене залишив замість себе виконувачем обов’язки завідувача кафедри.
У той період діяла система надання колективами міських організацій допомоги колгоспам під час збирання цукрових буряків - треба було їхати в поле і скидати підкопані трактором буряки в великі купи.
Наш ВПІ теж мав свій день у цій системі допомоги колгоспам, а для формування інститутського загону кожна кафедра виділяла в залежності від кількості працівників і аспірантів у ній до десяти осіб.
І я , як в.о. зав. кафедри АІВТ склав графік виїзду в поле на буряки членів кафедри. В один із днів в число представників від нашої кафедри попали аспірант Сергій Лютворт та 5 інженерів його госптеми, які допомагали йому в написанні його кандидатської дисертації.
А уже наступного за цим дня мене викликало керівництво інституту і прочитало мені мораль стосовно того, що від нашої кафедри на поле не прибув жоден представник. А коли я сказав, що повинні були бути аспірант Серій Лютворт та команда його інженерів, то отримав ще більше докорів, бо , виявляється, я не повинен був планувати поїздки в поле Сергія Лютворта та його людей, оскільки він син завідувача відділом науки і освіти Вінницького обкому КПУ Генріха Лютворта, тож, якщо Лютворт-старший дізнається від сина, що я цього сина намагався відправити в поле на буряки, то керівникам нашого інституту доведеться вислуховувати мораль від нього, яка ні в яке порівняння з тією мораллю, яку читають вони мені, не йтиме.
Повернувшись на кафедру після розмови з керівництвом інституту, я вирішив поговорити на цю ж тему з аспірантом Сергієм Лютвортом, звернувши його увагу на те, що він не повинен себе протиставляти колективу кафедри, а як син одного з партійних керівників, навпаки, повинен бути прикладом для інших.
У відповідь я почув від Сергія Лютворта запевнення у грубій формі, що, якщо я ще раз заікнусь про направлення на буряки чи його чи когось із його команди інженерів, то буду шукати собі роботу в іншому місці.
А невдовзі після цього із Москви повернувся професор Маліков, який мені відкритим текстом заявив, що , оскільки я увійшов в конфронтацію з аспірантом Сергієм Лютвортом, який є сином завідувача відділом науки і освіти Вінницького обкому КПУ Генріха Лютворта, то для оздоровлення психологічного клімату на кафедрі я повинен перейти працювати на іншу кафедру.
А на моє зауваження, що буде, якщо я, який обраний за конкурсом на 5 років і є єдиним в інституті спеціалістом з технічної кібернетики та теорії автоматичного керування – тобто з дисциплін, які є провідними на кафедрі, не погоджусь піти з нашої кафедри на іншу, професор Маліков сказав, що він змушений буде мені влаштувати таке життя на кафедрі, що я сам попрошу перевести мене на кафедру іншу, бо йому теж не хочеться вислуховувати моралі від Лютворта-старшого.
І професор Маліков свого слова дотримався, кожного дня знаходячи якісь уявні упущення з мого боку і читаючи мені мораль з цього приводу в присутності усіх інших членів кафедри. А тому по закінченню навчального року я сам попросив ректора перевести мене доцентом на кафедру вищої математики, а він з радістю і полегшенням одразу ж підписав мою заяву.
І, якби не передчасна смерть завідувача відділом науки і освіти Вінницького обкому КПУ Генріха Лютворта, я, скоріш за все, з посади доцента кафедри вищої математики уже ні на яку іншу посаду переведений не був би, особливо ж після того, як Сергій Лютворт після захисту кандидатської дисертації був призначений на посаду декана факультету, з якої він стартував потім у бізнес, створивши власну бізнесову структуру.
Борис Мокін
Від редакціі: Готові вислухати інші точки зору
