Задоволених життям по-новому у нас не так уже й багато. Більшість українців знає їх в обличчя, які не худнуть. Вони з нашого мовчазного погодження вже контролюють всі державні ресурси і направляють значну їхню частину собі в кишеню незаконно. Через завищені ціни на газ, електрику, пальне та воду.

Влада заперечує, що ми на порозі революційної ситуації. Але навіть простій людині вже зрозуміло, що верхи не можуть, а у низів реально вривається терпець. Бо терпіти таку неповагу до себе вже просто немає сили. Мальдівські викрутаси, майже декретні відпустки вищих посадовців, маніпуляції з антикорупційними органами, криміналізація, безкінечна війна…

Якась банальна ситуація може в будь-який момент стати точкою неповернення. Тобто невдоволена більшість захоче розігнати задоволену меншість. І хто стане на її захист? Хто виступить проти народної волі? Навряд чи на це підуть силовики. З досвіду Майдану очевидно, що це можуть зробити лише тітушки. Це вони залякували, били та вбивали активістів і журналістів.

І після Революції гідності ці бойові загони нікуди не поділись. Можливо, деякі поміняли господаря. Організована сила, яка підкоряється лише своєму таємному хазяїну, вже не раз демонструвала у Вінниці свою агресивність і в ситуації з цвинтарем на Сабарові, і біля погруддя Шевченка. Так само виконає вона й будь-яку іншу команду «фас!».

Коли в Києві пройшли колони цієї так званої нацдружини у балаклавах, у багатьох українців тьохнуло серце. Таких спортивних пацанів із закритими обличчями люди вже бачили в дуже невигідному ракурсі. Якщо влада намагається їх узаконити під якимось симпатичним приводом, значить громаді треба їх остерігатися. І запитати у посадовців куди йдуть мільярди гривень платників податків, що виділяються на утримання офіційних державних правоохоронних органів, які мають захищати українців?

Невже вони дійсно такі безпомічні, що сподіваються на братків у балаклавах і вірять у їхню щирість та альтруїзм?