– впевнений історик, екс-депутат Вінницької облради, а нині військовослужбовець 120 бригади ТрО Володимир Барцьось на псевдо Вітер.

— Я за фахом вчитель історії та правознавства. Знання минулого нашого народу, дало можливість зрозуміти, що насправді війна з росією у нас ніколи не припинялася. Як мінімум, вона ведеться понад 300 років. Але упродовж цього періоду набирала різних форм. Останніх 30 років незалежності ця війна теж тихо велася: економічно, інформаційно. З 2014 року це уже була повноцінна війна, кульмінацією якої стало повномасштабне вторгнення російських окупантів.

Напад рф для мене не став сюрпризом. Історія показує, що це наш споконвічний ворог і компромісів бути не може. Або наша держава вистоїть і переможе, або ми програємо та станемо колонією.

Враховуючи усі події й інформацію, яка була навколо можливого вторгнення, за кілька місяців до повномасштабної війни пішов у нашу територіальну оборону. Хотів пройти усі обстеження, зібрати документи та укласти контракт резервіста. Щоб мати базовий вишкіл та бути готовим на випадок нападу росії. Але війна почалася перш, ніж встиг втілити всі плани. Тому у перший день 24 лютого прийшов добровольцем й уже рік на службі у складі 120 бригади Сил ТрО Збройних Сил України.

Останніх 6 місяців виконував бойові контрдиверсійні завдання у складі свого підрозділу на північному напрямі з боку Чорнобильської зони відчуження. Продовжую службу стрільцем на цьому ж напрямку, несу варту на опорних спостережних пунктах.

— Які ж уроки зі свого минулого не засвоїли українці, що сьогодні змушені воювати за свою свободу?

— Українське суспільство довгий час жило в полоні російських міфів про “братні народи”, спільну спадщину, спільну історію. Хоча насправді, це була історія окупацій, терору і геноциду проти українців. Це різня в Батурині з часів Мазепи, коли російські війська вирізали 15-тисячне місто. Це нав’язування кріпацтва, це 20 століття. Моя рідна бабуся Фросина (в дівоцтві Гордієнко) зі сторони батька пережила колективізацію, Голодомор-геноцид 1932-1933 років, репресії родини, Другу світову війну. Цей період, коли винищувалася еліта українського народу, найпродуктивніша верства хліборобів.

Період Радянського Союзу – це період окупації України, він наніс найглибші рани на духовності українського народу. Щоб заживити ці рани, потрібно комплексна державна постійна політика щодо національної пам’яті, державного будівництва, патріотичного виховання, розбудови ЗСУ.

Те, що ми підійшли до війни ослаблені, це наслідок того, що еліти, які були у нас, були посткомуністичними, номенклатурні, олігархічні. Тому вони не дбали про розвиток держави. Вважаю, що зараз національна еліта формується у складі ЗСУ, волонтерського руху. Ці люди визначатимуть майбутнє нашої держави. Я в це вірю і переконаний, що так і буде.

— Якщо говорити про еліту та національний дух, на кого зі своїх предків можемо рівнятися? Хто є прикладом особисто для Вас?

— Прикладом для мене є наш вінницький герой, оборонець нашого краю Іван Богун. Це військовий-полководець, який здобув дуже багато перемог. Хочу підкреслити, що нам нав’язувалися стереотипи, що ми бідна нація, усі нас гнобили, переслідували. А де ж наші перемоги, здобутки? Насправді ми геніальна нація, козацька нація. Те, що ми зараз бачимо такий потужний рух, як українці захищають свою державу, це відродження ось цього козацького духу. Богун якраз таки яскраве його втілення, приклад державного діяча, освідченого шляхтича.

Якщо брати 20 століття — це наші повстанські отамани доби УНР, які до останнього захищали нашу націю від радянського окупаційного режиму, від бандитської влади московських більшовиків.

Це були ідеалісти, вірні своїй присязі Україні, “лицарі абсурду”, які, знаючи, що не здобудуть перемогу, все одно боролися попри все. Адже знали, що цю естафету буде передано майбутнім поколінням і наша ідея переможе. Це повстанські отамани Іван Трейко, Яків Гальчевський і безумовно воїни ОУН і УПА.

Це найбільша партизанська армія Європи, яка воювала за волю України з двома потужними і злочинними режимами: сталінським Москви і гітлерівським Третього Рейху. Воювала найдовше (з 1943 до кінця 50-х років) без будь-якої підтримки зовні, маючи тільки підтримку рідного народу. І сучасні ЗСУ фактично є продовжувачами їхньої справи.

— Чи зробили українці за час повномасштабної війни якісь дійсно важливі кроки до свого майбутнього?

— Зворотній, позитивний бік цієї медалі в тому, що нація вчиться у боротьбі себе поважати, повертається до своїх ідеалів. Громадяни усвідомлюють цінність своєї держави, що московити чинять геноцид, що вони і робили усі попередні століття. Це і Голодомор, і русифікація, і репресії, і винищення нашої інтелігенції. Без держави народ беззахисний. Ці уроки в переважній більшості українці уже засвоїли.

Коли ішов добровольцем в ТрО, побачив величезні черги чоловіків різного віку, які готові стати на захист своєї держави навіть без військового досвіду. В основі лежав патріотичний мотив. Бажання захистити свій народ згуртувало українців. Це також рух волонтерів. Тил, без якого армія не може успішно виконувати свої задання. Величезна підтримка нашої діаспори. Завдяки цьому наша держава встояла й успішно веде свою боротьбу. Я вірю, що ми переможемо.

Війна спровокувала дерусифікацію і очищення нашої національної пам’яті, нашої топоніміки від радянських й імперських символів у назвах вулиць, пам’ятників. Головне продовжувати цей процес далі, утверджувати все своє рідне, українське.

Ще один позитивний процес: переозброєння армії, перехід на натівські зразки, навчання військовослужбовців, підтримка ЗСУ країнами НАТО і західними союзниками. Думаю, що у підсумку це дасть сильну армію та державу.

Звичайно, чим більше затягується конфлікт, тим більше втомлюються і цивільні, і військові. Залишаються найстійкіші, найвідданіші. Але я вважаю, що не втомиться наше суспільство, бо стоїть питання виживання. Коли перед народом є такий виклик, усі речі відступають на другий план. Усе таки народ перебуває у стані мобілізації, війна зачепила більшість родин. Думаю, що не буде повторення помилок 2014-го й тих років, коли війна була лише для тих, хто на фронті і їхніх родин.

— Українці не одне століття боролися за свою свободу. Й після 30 років незалежності змушені знову давати відсіч ворогу. Що, на вашу думку, необхідно зробити, аби майбутня перемога стала крайньою точкою відліку мирного життя?

— Ця війна згуртувала наш народ і показала одну характерну річ: право жити вільним життям, мати суверенність, виборюється важкими здобутками, випробуваннями і безкомпромісною боротьбою з ворогом. Це чітке усвідомлення з’явилося, на жаль, через численні жертви нашого народу. Для того, щоб це не повторилося наша країна повинна мати сильну армію, збройні сили, як один із ключових чинників її фундаменту.

Другий важливий чинник – системне національно-патріотичне виховання, починаючи із дитячого садочка, закінчуючи дорослим віком. Те, що дасть розуміння національної самосвідомості, ідентичності, самоповаги, любові до рідного краю і того, що це все потрібно захищати. Ці цінності не можуть існувати без захисту.

— А чи маєте свої плани на життя після перемоги?

— Перш за все потрібно прийти з війни живим і цілим. Після служби планую повернутися до моєї сім’ї, займатися вихованням моїх дітей. У мене є дружина і двоє донечок. Хочеться їм приділити увагу. І як моральний обов’язок, це продовження громадських активних справ для того, щоб змінювати державу на краще.

Хотів би присвятити свою енергію та час підготовці молодого покоління, ділитися досвідом, навчати військовій справі. Щоб у майбутньому була гідна зміна будівничих нашої держави.
До початку вторгнення займався національно-патріотичним вихованням на Вінниччині, проводив вишколи, просвітницькі заходи. Тому маю певний досвід, як це робити. Цю програму потрібно буде адаптувати до нових умов і продовжувати реалізовувати, виділяючи гроші. Це вишкільні табори в районах, просвітницькі заходи, історично-краєзнавчі екскурсії видатними місцями рідного краю. З цього починається розуміння, де ти проживаєш. Наша Вінниччина – край козацької слави, відомих полководців Івана Богуна, Данила Нечая. На наших теренах діяла Українська Повстанська Армія. Це все потрібно молоді розповідати у доступній і цікавій формі.