Мобілізували сина мого товариша. Сказали, що два місяці навчатимуть на полігоні, а лише потім відправлять у війська. Вчора товариш криком кричить у слухавку, що пацана через два тижні, без жодного військового досвіду, кинули під Бахмут. Їм навіть не дали вдосталь патронів. Командир сказав, що “їхня задача сидіти і не висовуватись”. І скільки вони там висидять під безкінечними обстрілами та атаками ворожих військ?

І якось, майже одночасно, на очі потрапила публікація у мережі, де секретар РНБО Олексій Данілов попередив про дуже небезпечну тенденцію серед українців. І ця небезпечна тенденція в тому, що після року війни настрої в українців починають змінюватись.

Секретар РНБО пові­домив, що навіть став побоюватись, бо здалось, ніби українці готові йти на поступки ворогу.

Мовляв, “в Україні з’являється все більше прихильників мирних переговорів з Росією вже на поточному етапі війни. І, звісно, це є дуже небезпечною тенденцією”, – заявив Данілов у програмі “Говорить Великий Львів”.

“Я слухав одного діяча з Львівської області, який говорив, що потрібні переговори, потрібно сідати і домовлятися. Майте на увазі, що таких стає все більше і більше, і більше. Це дуже небезпечна тенденція, коли люди навіть із Західної України починають про такі речі говорити”, – безпосередньо сказав Данілов.

І якось не зовсім зрозумілими стали мені ці слова. Отже, виходить, що просто так стає більше стомлених чи до певної міри розчарованих? І що центральна влада до цього не має ніякого відношення? А знову “поганий народ” винуватий в небезпечних тенденціях? І з якої це мари їх стає все більше?

Так, це дуже страшна і виснажлива війна. І багато горя вона принесла українцям, які мужньо переносять всі ці тяготи та тримають оборону. Але як пояснити людям, які віддають зараз на армію все, що можуть, цілу низку принизливих корупційних скандалів у вищих ешелонах влади?

От, приміром, дуже багатьом українцям було б цікаво знати, на якому фронті зараз воює батальйон “Монако”? Чому взагалі став можливим скандал із “золотими яйцями” в Мі­ніс­тер­стві оборони? Скільки набоїв можна було б купити за мільйони, сховані під ліж­ком у ви­со­ко­пос­тавленого тиловика з оборонного відомства, які він нібито позичив у пенсіонерки з Харкова?

Тих самих набоїв, яких зараз бракує нашим захисникам? І хіба дійсно зараз на часі підвищувати утримання депутатів ВР на тлі скорочення зарплати воїнам? І що це взагалі за вигадка для нардепів та чиновників – доплата “за інтенсивність праці”?

Інтенсивність праці сьогодні там, на нулі.

А хіба не прикро усвідомлювати, що нашому військовому керівництву партнери не зовсім довіряють і готові відправляти на передову контролюючі комісії з ефективності використання ресурсів? А липові довідки про непридатність для мобілізації від високопоставлених посадових осіб?

Хіба може мотивувати воїнів та їхніх батьків місячна зарплатня якогось тилового клерка в 600 тисяч гривень? І чому за цілий рік війни не вдалось розпізнати, куди йдуть мільярди від ігрового бізнесу? А скільки ще таких незручних запитань можна ставити, не сподіваючись отримати на них відповіді. Бо якось дуже тяжко й по сьогодні з “весняними посадками”. Чи бодай з належним покаранням злодіїв у погонах та їхніх пособників під час воєнного стану.

Як це все впливає на нашу національну безпеку та мотивацію солдатів у холодних окопах на передовій? Думаю, що настрою бойового їм це не додає.

Та й багатьох цивільних це дуже розчаровує. Адже це війна для всіх, а не лише для дітей бідних людей, що не можуть відкупитися від повістки. І якщо одні в теплих кабінетах вирішили, що прості хлопці мусять класти за них свої голови, то нічого з цього путнього не вийде. Бо простих хлоп­ців може не вистачити. Або ж у них може не вистачити мотивації. Особ­ливо, коли п’ять бугаїв з ЦКСП заламують руки якомусь очкарику, щоб вручити йому повістку, а його дружина на все місто кричить: “Люди, допоможіть!” І коли офіцер ЗСУ по-садистськи ногами “виховує” підлеглого солдата-строковика...

Велика війна забрала дуже багато життів наших захисників та захисниць. Вона відібрала бізнес у багатьох українців, знищила їхні домівки. І якщо ми єдиний народ, то і відповідальність за нашу перемогу має нести абсолютно кожен. Особливо влада. І не констатувати наявність небезпечних тенденцій, а щиро робити все можливе, щоб упереджувати їх. Кожен день і кожну хвилину. Це момент істини.

Анатолій Жучинський,
Заслужений журналіст України