Від редакції. У минулих номерах газети ми друкували публікацію щодо претензій НАЗК до депутата із Вінниччини Анатолія Лутковського. Читачі запитували, скільки він авто відправив на війну і що зробив для фронту. У відповідь  волонтери  та воїни з передової надіслали розповіді про благодійність депутата Чернівецької ТГ. Користуючись принципами свободи слова, даємо їхню точку зору.

— Ні, на цей раз я таки поїду з тобою!

— Куди? Там же стріляють.

— А на Майдані  що – не стріляли? Броніки візьмемо, ти ж береш…

— Що з нею поробиш, дове­деть­ся брати,— Лутковський запитально подивився на Борів­ського сіль­ського голову Олексія Чернова.

— Та беремо, Анатолію Вікторовичу, тільки автомат не давайте, а то всі москалі поздаються – що ми з ними будемо робити?

— Що робити? Орати, — засміявся той.

Пані Наталя таки умовила чоловіка і ще й запросила із собою товаришку Галину Совінську.

Це була вже не перша волонтерська поїздка на передову до хлопців 35-ї бригади, де воювали поряд з іншими і борівчани. Але ж тоді таки потрапили під обстріл, поки добирались до батальйону із смачними сільськими гостинцями та амуніцією.

— Для мене та моєї сім’ї вже стало звичною потребою час від часу навідувати вояків, приносити їм, по можливості, реальну користь, — каже Анатолій Лутковський, відомий на Вінниччині аграрій та волонтер.

– Коли тобі тиснуть руку мужніми пальцями, котрі, може з півгодини тому, натискали на гашетку автомата чи ніжно укладали у жерло міномета гарячі подарунки рашистам, то відчуваєш невимовну спорідненість із кожним з них. Ми їдемо, щоби не лише щось привезти, а хочеться поспілкуватись, погомоніти, розпитати більше про цю жахливу бойню, вчинену над українцями тими, котрі донедавна вважались якщо не братами, то добрими сусідами. Зараз у це вже ніхто не те що не вірить, а згадувати не хоче. Війна все розклала на свої місця, визначила, хто друг, справжній брат. А хто ворог клятий.

Розповідає Василь Вовченко, полковник козацтва, командир першого козацького добровольчого батальйону:

— Ми, козаки-майданівці Четвертого редуту, що стояв біля Головпоштамту, завжди відчували допомогу побратимів Вінницького обласного Товариства УРК, котрі із отаманом частенько навідувались до нас на Майдан. Вже на початку зими, в грудні чотирнадцятого року, прибула вагома допомога разом із нашим козацьким генералом паном Анатолієм Вікторовичем Лутковським.

Поки хлопці діставали привезене, ми розмовляли із старшиною. Я відчув, як цей поважний козак просто хотів побільше дізнатись про наші потреби. Тоді з нами в наметі був відомий «голяк» – Михайло Гаврилюк. «Познайом мене з ним, — попросив пан Анатолій,— це ж наш герой».

А Михайло сидів собі і грівся біля буржуйки. От, кажу, привів тобі, брате, справжнього буржуя, не те, що ця залізяка гаряча. «Так він же не буржуй, — каже Михайло, — а справжній куркуль», — коли побачив привезене вже на столі.

Так, здається, відтоді і прижився позивний Куркуль до нашого генерала. Пригадую, як Анатолій Вікторович, будучи на Майдані, допомагав фінансово хлопцям та дівчатам, що день і ніч відстоювали нашу Незалежність. Вони, сором’язливо і віднікуючись, приймали допомогу, адже потреба в коштах була велика. Підійшов до молоденького хлопчини: «Тобі скільки років?» «Та.., дев’ятнадцять» «Тато, мама є?» «Лише мама», — каже. «На, тримай»..,— дає гроші.

— Кілька разів борівські куркулі, — сміється Василь, — підвозили нам «патрони». А коли, після Майдану, ми зорганізували бойовий вишкіл у лісі під Васильковом, недалеко від Києва, то вже не тільки «патрони», а й важку артилерію придбали.

Василь Володимирович Вовченко зараз служить в одному із підрозділів ЗСУ, через неодноразові пора­нення та контузії комісований з фронту. Син Андрій, котрий з батьком пройшов Майдан, – бойовий офіцер ЗСУ. Доля козацького батальйону, як і багатьох підрозділів першої хвилі добровольців, відома, багато з тих, хто залишився живими, комісовано, а хто воює в різних частинах ЗСУ. У Вінницькому шпиталі кілька років тому були теплі побратимські відвідини комбата, де він знаходився на лікуванні.

Олександр Геркалюк, начальник штабу Вінницького обласного товариства УРК:

— У квітні 2015 року Вовченко із побратимами облаштували табір-базу для навчання добровольців військової справи. Вже йшла війна, так зване АТО/ООС, і хлопці готувались іти туди, на Схід. Коли ми з крайовим отаманом та Анатолієм Лутковським приїхали, то побачили гарно організований бойовий козацький під­розділ. Десь трохи більше тридцяти чоловік. Все бу­ло наче добре — досвідчені інструктори, здебільшого «афганці», показували, як і що... А майор Володя Чаленко взагалі з таким досвідом, що молодь була в захваті.

Запам’ятались дві молоденькі дівчинки, студентки із самого Донецька, як не дивно. Коли їх запитали, чи знають батьки, де вони, дівчатка сміючись сказали, що тати й мами знають, що вони на навчанні у Києві. Тільки прохали, щоб ми не проговорились, бо біда буде… Де вони, ті діти, зараз…

Козаки розвантажували мішки борошна, цукру та всього, чим був вщент закладений джип генерала, Вовченко розповідав про моменти, коли доводилось жаб та вужів ловити, бо їсти було нічого.

— У 2017 році на 23-му блокпосту під Попасною, — згадує Лутковський, — я зустрів козака Володимира із Кубані. Він переїхав жити в Україну до столиці і добровольцем пішов спочатку на АТО, а згодом і на війну. «Ненавиджу своїх земляків-москалів, і тому я тут», — розказував Володимир.

Ми спеціально переїхали аж до Краматорська, щоби вручити йо­му зимову форму, бо козак замерзав у своїй благенькій літній.

А він пригостив усіх смачним українським борщем, що пах на весь бліндаж, як вдома, в хаті. Гени не вмирають,— сміється Куркуль.

На початку повномасштабної війни до Анатолія Лутковського звер­нувся районний комісар Олег Степанович Чорний з проханням допомогти придбати авто для фронту. Хлопці самі знайшли машину, а Лутковський проплатив усі витрати на придбання та ремонт. Подарунок приїхав забирати у Березівку Сергій Сірук, звідки родом він сам: «Добрий день, Анатолію Вікторовичу! Машина на ходу, в повній бойовій готовності, готова служити задля безпеки України і сьогодні вирушає на позицію. Дякуємо за ваш внесок у перемогу від бійців 59 ОМБ, другого батальйону!»

Згодом до УАЗу додалась і «Волга» ГАЗ-2410 (на фото), котру Лутковський передав для того ж самого підрозділу. Вояки називали її «танчиком».

А вже у квітні 2022 року до нього звернувся народний депутат України Геннадій Вацак із проханням допомогти завантажити вагон продовольства для фронту. До цього долучились також бізнесмени-аграрії.

Так само щирі слова вдячності надлетіли із передової від бердичівських артилеристів (Олег Лановий) — придбання всюдихода «Міцубісі Пажеро» та буса «Мерседес» (Сергій Бойко) — по 500 євро за кожне авто. Іще від Олександра Вахновського із Житомира за автомобіль «Фольксваген «Бора» та ще багатьох, кому допомагали ці люди.

Відрадно, що із Лутковським весь час, ще з часів Майдану, волонтерять його помічники та друзі. Бувало, що сам не міг виїхати до майданівців чи вояків на фронт, то це робив, приміром, Сергій Продан, доставляючи все, що потрібно, на місце призначення. Активним соратником і помічником волонтерам є «афганець» Кондюк Анатолій Іванович, котрий власним авто доставляючи допомогу воякам, не один раз ще й потрапляв під ворожі обстріли.

Тут напрошується звичайне, хоч і нескромне обивательське: «А скіль­ки? Куди? А чо’ так мало?.. Та не може бути? А що він з цього мав ?...» — тощо. Ну, трохи не за адресою. Якби це були бюджетні державні кошти, можна було б ставити такі запитання.

На теренах Могилів-Подільського району, як і всієї України, живе і працює не один Лутковський. Десятки бізнесменів, простих людей із громадянським світоглядом включились добровільно, як каже комбат Вовченко, підносити патрони. Досить згадати, крім названих, відому волонтерську козацьку команду Анни Лаврик, Володимира Пунька і Сергія Стангріта із Могилева. Вони майже кожного тижня добираються повними авто на передову із передачами нашим захисникам. Та в кожному селі є і живе вже традиційна всенародна толока по збору допомоги і прискоренню нашої Перемоги. І все ж питання ще декого муляє, як ведеться…

— Що тут відповісти, — трохи соромлячись, каже пані Наталя, шукаючи на столі якісь листочки, чернетки.

— Ви б якусь бухгалтерію завели чи як?— зауважую.

— Та… хіба це так важливо?

— А все ж?

— Ну.., за період з початку Майдану 2014-го і на кінець 2017-го року ми витратили на допомогу десь приблизно два мільйони вісімсот тисяч гривень, не рахуючи щось дрібне. А вже з початку повномасштабної війни, зокрема з 24 лютого 2022 року по цей день, то вже трохи більше півмільйона — 560 тисяч гривень.

Що ж, математика тут відкрита і зрозуміла.

На розлогому подвір’ї Лутковських бачу, здається, прийдешніх людей.

— Гості? — питаю.

— Та ні. Зовсім випадково зустріли на заправці у Томашполі. На початку війни, коли люди масово покидали свої домівки, тікаючи від воєнного страхіття, у нас був перевалочний пункт для переселенців з Харкова, Маріуполя, Волновахи, Кривого Рогу. Вони відпочивали від важкої дороги день-два, бувало, одну лише ніч і їхали далі. А ця сім’я залишилась. Допомагаємо усім, чим потрібно.

Телефонний дзвінок перериває нашу розмову:

— Так, добре. Звичайно, я добавлю. Скільки? Скидайте картку, — Анатолій Вікторович кладе слухавку. — Це телефонують односельчани, збирають гроші на тепловізор нашому земляку Саші Дуднику, — бере телефон і зразу ж відкриває «Приват24». — Додаю ще недостаючих сімнадцять тисяч.

Так. Такі ж бо вони — борівські люди.

Все вливається докупи, в одну традиційну Братину, з котрої ми таки вип’ємо, кожен, у всенародному козацькому колі, в прийдешній святий і світлий день нашої Перемоги.

Іван МУСІЙ,
із козацького зимівника, Борівка-Вінниця,
лютий-березень 2023 року