У перші дні війни в нього об’єдналось 867 добровольців. Офіцерів запасу, медиків та небайдужих людей.  Чому його підрозділ розпустили і на День добровольця не згадали ні його, ні підлеглих – він досі не розуміє. Але переконаний: те, що розпустили 27 добровольчих формувань на Вінниччині, є грубою помилкою.

Генерал-майор Павло Дісяк, який вже на пенсії, попросився в АТО, щоб навчати молодих воїнів. Тепер знову написав заяву, щоб відправили на передову. Його навички командира артилерійської дивізії, найкращої в Україні, переконаний, знадобляться молодим воїнам.

Чому розігнали  27 добровольчих  батальйонів? Ніхто з  нас зрозуміти на може

– Ви очолили у Вінниці в перші дні війни найбільший підрозділ тероборони із добровольців. Як це було?

– Ну, ви ж самі бачили перші дні війни. Ніхто ще не знав, буде ворог у Вінниці, чи ні. ДРГ вже були. Ми їх допомагали знешкоджувати. Бої вже точились за Житомирщину. На той час ми були прифронтовою областю. Всі бачили карти окупанта і розуміли, що вони розглядали Вінниччину як стратегічний пункт для проходу із Придністров’я та до Придністров’я. І треба віддати належне тим сміливим людям, моїм підлеглим першого загону тероборони, до складу якої входило 867 добровольців. Без страху і сумнівів до нас йшли офіцери запасу. Від генералів до рядових – військові і люди цивільних професій.

Навіть губернатор був у моєму підрозділі стрільцем.

Тоді нас об’єднувала одна мета – захистити область і Україну. Ми без копійки державних коштів самоорганізувались. Допомагали пожертвами волонтери, вкладали власні кошти. За весь час ми не отримували зарплат чи інших виплат. Мої підлеглі були мотивованими людьми-добровольцями. Половина із них була відставниками і людьми, які мали вік за 60. Їх не брали у ЗСУ, але вони хотіли зробити все, щоб захистити Україну.

Ми допомагали правоохоронцям патрулювати місто. Рили окопи навколо міста, готувались дати відсіч ворогу. Велику увагу звертали на підготовку воїнів. Тому потрібно було їздити на полігони. Завдяки допомозі благодійників і волонтерів знаходили бензин, автобуси. Бо ж це сотні людей.

За цей час ми підготували більше 400 бійців, які далі пішли служити у ЗСУ за контрактом.

Спочатку всі об’єднувались і працювали на перемогу. Але далі, як тільки Вінниця перетворювалась у відносно тилове місто, почали творитись дивні речі.

Думаю, що хтось злякався, дуже злякався у владі самоорганізації професійних людей. Як і після Майдану.

І пішло-поїхало…

– У вас виник конфлікт із представниками місцевої влади? Чому?

– Нам почали відмовляти у зброї. Я і мої соратники, а серед них не один бойовий генерал і десятки полковників у відставці, не могли зрозуміти, чому  кадровим офіцерам забороняють видавати зброю, але видали 28-ми колишнім зекам. Я почав порушувати це питання перед вищим командуванням, вийшов на штаб Сил оборони. Бо ж це закономірно – перш, аніж надати комусь зброю, ця особа має пройти спецперевірку. То як вони проходили – колись засуджені за розбої та вбивства?

Ось тоді і пробігла чорна кішка між мною та керівництвом місцевої адміністрації.

Але чому, бо ж, погодьтесь, справедливі запитання… Але замість дослухатись, нас почали уникати, перші особи навіть з матами накинулись…

І почалась тиха операція, щоб нас вижити.

Чому? Бо вже не потрібно було професійних патріотів? Мотивованих людей? А на зміну їм знову мають прийти пристосуванці та бажаючі дорватись до кормушки?

— Ви один із небагатьох вінницьких генералів брали участь у вінницькому Майдані, Революції гід­ності, а потім як склалась ваша доля?

— Як і у всіх патріотів, хто хотів вірою і правдою служити Україні. Я як військовий генерал, хоч і у від­ставці, пішов добровольцем на фронт, брав участь у АТО. Навчав бійців «Азову», інших з’єднань у найгарячіших точках… Бачите результати. Мені не соромно було за своїх вихованців. І ось тепер, в перший же день війни, пішов до тероборони, очолив найбільший серед 27 добровольчих під­роз­ділів у Вінницькій області.

І за це отримав ярлик та мати… Від колишнього підлеглого. Бо і серед генералів є кон’юнктурники, на жаль, які готові перекрутити та внести у вуха керівництву, щоб «з’їсти» успішнішого колегу…

Але це особисте, і я його проковтну. Більше не можу і не хочу брати участі у цих непрофесійних і тихих війнах і підставах місцевих князьків. Тому написав заяву, щоб піти добровольцем на фронт. Бо я керував артилерійською дивізією, яка вважалася кращою у Збройних силах ще з СРСР.

Але вважаю глибокою помилкою, якщо не великою шкодою, заподіяною обороні держави, розпуск, причому зі скандалами, замість подяк  цих добровільних місцевих підрозділів.

Бо офіцери, які старші 60-ти, але досвідчені, є великою силою в обороні територій.

Чому жодного  з наших добровольців не згадали на день  Добровольця?

І навіть після закінчення війни наш порятунок від такого кровожерливого сусіда – це варіант Швейцарії. У цій країні, яка в оточенні великих держав, діє принцип: один народ – одна  армія і сили оборони. Там в кожному селі та місті є чітко організовані підрозділи, в які залучені чи не всі жителі. І в разі війни чи лиха вони чітко знають, куди їм йти і що робити…

Але замість подяки цим людям і такої продовженої служби, створення структур з наших досвідчених офіцерів-інструкторів для підготовки воїнів, нас просто поспішно розпустили.

Пояснили, що є наказ зі столиці. Гаразд, якщо навіть так, то чому мер міста зберіг собі батальйон? Йому можна, і це законно? А іншим — незаконно?

Знаєте, дуже боляче було дивитись, як шукали привід нас розпустити. І він був дуже ганебним, цей метод.

Спочатку вигадали, що воїн  нашого підрозділу, хоча ми не стояли на блокпостах, грабує людей, користуючись формою. Але у нашому підрозділі були офіцери правоохоронних структур і вони довели, що такого  у нас немає.

Далі запустили чутку, що хтось із наших повісив під­приємця. І це не підтвердилось.

І тоді мене викликав голова та сказав прямо, що все, що я роблю, наші побратими, це «ми страждаємо хернею»…

Уявіть, що я відчув і мої побратими. За рік відданої служби. Без жодної копійки коштів. З перших днів війни, коли йшли і не знали, чи повернемось знову додому. Коли кожен день були готові прийняти бій. Може, останній в житті.

Та навіть якщо з кимось вирі­шили попрощатись, то роблять це гідно, дякують за службу…

А що у нас? Наплювали людям у душу – мовляв, використали, коли треба, а тепер йдіть під три чорти?

Нещодавно був  День добровольця. Вшановували і у міській, і обласній раді. Ви думаєте, когось із наших згадали? Хто не за зарплатами йшов до тероборони, як деякі, щоб посісти там теплі посади за чималі кошти? Нікого! Із 867 чоловік нікого!

Скажіть, якщо потрібно буде завтра знову організувати цих людей, багато піде?

З військкоматів – всіх на фронт, їх замінити демобілізованими

Результатів довго шукати не довелось. Бо вже вся область і Україна знають, як відправлений із Вінниці підрозділ не був підготовлений та достатньо екіп­ірований, щоб прийняти бій. Тому зазнав великих втрат, та командування вимушене було його відвести з передової та замінити на інше. І це не перший випадок.

Я вважаю, що професіоналізм і гарно підготовлений воїн – це запорука збереження його життя. Кожен воїн чийсь син. І мати та дружина, родини віддають найдорожче, що у них є, щоб захистити Україну. І ми маємо зробити все, щоб на передову йшли підготовлені професіонали.

- Ви  були ще і обласним військовим ко­місаром. Підтримуєте пропозицію ін­ших – відправити на фронт боєздатний склад центрів укомплектування, як зараз називаються ці під­розділи, а їх замінити пораненими воїнами?

- Так, не те що під­тримую, наполягаю. Щоб хлопці без рук та ніг прийшли в ці кабінети, поранені, хто не може воювати. Бо їм важко адаптовуватись до мирного життя, а ось ця праця допоможе. Будуть бачити мету. І ще – знатимуть, наскільки важливо посилати на фронт якісний комплект воїнів, а не кількісний. Скільки кажуть, особливо в селах, що гребуть одних, а не чіпають інших… Чому?

Блат, відкупи? Та і нашим депутатам, владі вже варто показати приклад. Бо бачу: міцні здорові хлопці поховались за статуси, а на фронт — сироти? Ви тут друкували, що пропонують читачі із нардепів сформувати роту. І так по черзі всі – за ротацією.

Повністю підтримую. Хто не пройшов війну, не може зрозуміти воїна. Знаю це по собі. І тому знову, як і в АТО, показую  приклад. Йду добровольцем.  На те ми і генерали…  А ще хочу побачити, чи багато хто із тих інтриганів у владі покаже такий приклад.

Спілкувалась  Тетяна Редько

Від редакції. Готові вислухати інші точки зору.