Вінничанин Сергій Коваль з першого дня широкомасштабного вторгнення московської орди долучився до добровольчого формування територіальної громади, а згодом пішов служити до Збройних Сил України. Три місяці він боронив українську землю, а 20 березня у бою під Бахмутом загинув… Сергій прикривав евакуацію поранених побратимів, а сам не вберігся від ворожого обстрілу…

До редакції звернулися друзі, побратими Героя, щоб розповісти про його мужність та останні героїчні хвилини земного життя.

Ось їхні спогади:

– Сергій хоч і не був військовим, але носив формений однострій і погони. Навіть звання мав, щоправда — не військове, а спеціальне – майора поліції. У дитинстві Сергій Коваль займався боксом. Згодом закінчив економічний факультет Вінницького торговельно-економічного інституту Державного торговельно-економічного університету. Після вузу вирішив піти служити до органів внутрішніх справ. Економічна освіта дозволяла йому орієнтуватися в економічних питаннях. Життєрадісний та веселий, надійний друг та товариш, зразковий сім’янин, дбайливий люблячий батько — це все про Сергія.

Другим вишем для Сергія стала Національна Академія внутрішніх справ. Відтоді офіцер служив в управлінні по боротьбі з економічною злочинністю управління МВС України у Вінницькій області. Створив сім’ю, разом із дружиною Альоною виховував сина Богдана, якому зараз 16 років, і донечку Аріну, якій минуло 8. Кілька років тому звільнився з органів внутрішніх справ і започаткував власну справу. Невеличку, проте успішну.

Але 24 лютого минулого року покинув свою справу і долучившися до ДФТГ. Паралельно Сергій займався волонтерством, допомагав армії.

А в грудні Сергій і сам пішов до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки, бо хотів служити у ЗСУ.

23 грудня вже відправився на підготовку. Потім було Гуляйполе, а через місяць підрозділ окремої мотопіхотної бригади, де служив Сергій, було перекинуто на найгарячіший напрямок – Бахмутський.

Три місяці пліч-о-пліч з Сергієм воював молодший сержант Денис.

— Під час проходження підготовки ми потрапили з Сергієм до однієї кімнати, знайшли спільну мову, — згадує

Денис. — Тому, коли після прибуття на позиції нам сказали розбитися на двійки, ані я, ані Сергій не замислювалися над тим, аби шукати напарника, бо ми вже були ними! Я вже мав бойовий досвід – у 2014-2015 роках воював у районі проведення АТО. Тож ми швидко пройшли бойове хрещення і наша “двійка” діяла у бойових умовах злагоджено та чітко.

Якось п’ять днів стояли у селі Берхівка неподалік Бахмута. Ствольною та реактивною артилерією, мінометами різних калібрів і танками орки вибили наших із позицій. Ніч провели на голій землі, під снігом та постійним артилерійським обстрілом, що не вщухав. Та на ранок відбили свої позиції. Але успіх був недовгим, дорога вже була перерізана, тож підвезти боєкомплект уже не могли.Трималися ще три доби, поки не скінчилися боєприпаси, і змушені були відійти. Йти під обстрілами тоді довелося 15 кілометрів…

Якраз напередодні взяли у полон молодого орка — не росіянина, мешканця якоїсь глибинки мордору. Вночі він обійшов позицію нашої двійки та встановив розтяжки на шляху відходу. Але коли зрозумів, що втекти не вдасться, скинув автомат і зізнався про розтяжки.

Загинув Сергій теж на бахмутському напрямку, але — в іншому місці. Надвечір, нас завели на позицію. Цілу ніч по позиції працював ворожий міномет, до того ж — мінами із шрапнеллю, дуже підступна штука… Згодом — звичайними осколковими мінами 120-го калібру. Ми зайняли окопи, з яких вночі відійшов інший підрозділ. Коли ми заступили, нам передали розряджений тепловізор, а без нього — ніяк, — розповідає Денис. — Тож я пішов до сусідньої позиції по кабель та павербанк. Але щойно відійшов — приліт. Бачу: пряме влучання у наш окоп… Побіг назад. Переконався, що всі встигли сховатися у бліндажі, але раптом зрозумів, що не бачу серед хлопців Сергія. Побратими пояснили, що він залишився на горі — прикривати. Незабаром до бліндажа спустився і Сергій. Я трохи заспокоївся. Та було зарано…

Тоді нагору спостерігати і чекати на машину евакуації поранених вийшов і я. Одразу після артилерійського чи мінометного обстрілу на штурм ідуть групи піхоти противника, тому й необхідно спостереження під час обстрілу. Тут за пораненими примчав американський «хемвей». Тільки завантажили хлопців — знову приліт. Сергій встиг укритися у бліндажі, а ще один побратим — не встиг. Чотири осколки в нього влучило — важкий…

Затягнули його у бліндаж. Сергій тим часом ззовні спостерігає, прикриває. Тільки обстріл наче вщух, і ми винесли з бліндажа поранених, чекаючи на БМП, як навколо знову почали розриватися міни… Винесли трьох чи чотирьох «трьохсотих», вже точно зараз не скажу, все, як у тумані… Іще пікап підскочив — теж за пораненими. Двох ми завантажили в «беемпешку», одного — у пікап. І тут — знову вибух. Бачу — хтось упав… Кричу: «Не їдьте, ще «трьохсотий»!» Обертаюся, а це — Сергій … Думав, осколки, але потім бачу: ні, шрапнель… Всього посікло…

Закривавленого Сергія Коваля евакуювали миттєво. Завантажували, ще був при свідомості. Але — три кілометри по бездоріжжю він вже не витримав… Потім хлопцям медики сказали, що цих клятих «дротиків», шрапнелі, в його тіло ввійшло багато, ще декілька в шоломі застрягли, витримав, та смертельним виявилося поранення в шию…

— Це зранку було, — каже Денис. — Десь о пів на шосту у нас були перші поранені, а Сергій — то вже, певно, година десята була… Ще до другої дня я перебував на позиції, все сподівався, що Сергій виживе, але, коли повернувся в підрозділ, хлопці сказали, що немає більше Сергія…

Денис не міг не приїхати на похорон до побратима у  Вінницю. 25 березня у Спасо-Преображенському кафедральному соборі ПЦУ з колишнім майором поліції, який назавжди залишився солдатом Збройних Сил України, 43-річним Сергієм Кавалем прийшли попрощатися сотні вінничан. Окремим гуртом — сивочолі добровольці з ДФТГ, які колись служили з ним у міліції та поліції, а згодом вдягнули піксельні однострої у громаді. Море живих квітів, море сліз…

Поховали Сергія Коваля під залпи останнього салюту на Алеї Героїв міського кладовища у Сабарові…

Від редакції:

Пишіть нам про кожного захисника чи захисницю з Вінниччини, Хмельниччини, які тепер у вічному строю... Нехай про їхній останній бій, мужність і героїзм дізнається увесь світ! Бо вони того достойні!

Надсилайте текстовий опис та фото Героя на електронну адресу: gazeta@33kanal.com