Нас ніхто не вчив, як у ній працювати. Ми всі йдемо мінним полем і, по суті, ведемо одне одного. Військові розміновують реальні міни. Ми — інформаційні. І кожен має робити свою роботу. Не заговорювати головне. Не підміняти причини наслідками. Не втрачати час. Тому що корупція і некомпетентність державного апарату — це причина, а те, як її використовує ворог, — наслідок.

І ця історія вже не про те, як не стати овочем під тиском російських наративів. Вона про те, як нам узагалі залишитися.

Ми всі сьогодні в одній операційній. І коли ми всі разом усвідомимо це як журналісти, у нас не буде потреби шукати винних серед колег або конкурувати під час складної багатогодинної операції, де рішення потрібно ухвалювати тут і зараз. Як владі, так і медіа. Це не означає відмови від критики чи професійних стандартів. Це означає спільну професійну роботу. Журналістика фактів, контексту, авторська журналістика, новинна — будь-яка. Головне, щоб вона була чесною, професійною та відповідальною. І щоб ми підставляли плече одне одному.

Бо сили, зацікавлені в нашій слабкості, сьогодні активно об’єднуються. Вони намагаються використати наші суперечки, помилки, слабкі місця. Зокрема й в інтересах Росії. А має бути навпаки. Коли ми говоримо правду — ми працюємо на нашу силу і країну. Коли ми говоримо правду разом — наша сила зростає.

А правда в тому, що ми маємо кримінально-кланову систему державного управління, в якій відбулося зрощення кримінальних сил з і без того корумпованими державними інституціями. «Мідас», «Династія», “Карфаген”, інтерв’ю Буркіна, свідчення Дуки, новий «Борзих-2» у СБУ — Павло Дудар, який, за оприлюдненими сьогодні матеріалами, зливав Коломойському дані про обшуки з реєстрів. Це вже не окремі історії, які можна обговорити й забути. Це питання про стан державної системи.

І все це триватиме, доки не буде адекватної політичної реакції влади й президента. Не порожніх декларацій про необхідність декларування співробітників СБУ й перекладання політичної відповідальності на керівників антикорупційних органів, які нібито сказали, що Поклад, Клименко та Вигівський ні в чому не винні.

Триває слідство, і лише суд може встановити кримінальну відповідальність. Але вже оприлюднені НАБУ факти, частину яких підтверджують самі фігуранти, ставлять питання, на які влада має відповідати зараз. Дука підтвердив, що після відвідування Банкової Малюк дав вказівку не просувати справи, які вела СБУ. І неважливо, проти кого ці справи. Головне — що Банкова може впливати на їхній рух. Що 1600 співробітників СБУ можуть за наказом зібрати гроші на заставу генералу, підозрюваному в корупції та зв’язках із криміналітетом. Що президент може взагалі не реагувати на те, що відбувається.

Той самий Дука підтвердив, що з кримінальним авторитетом Осиповим на прізвисько «Кримінал» його познайомив Василь Малюк, тоді ще заступник голови СБУ. Згодом Малюк призначив Дуку на керівну посаду й представив до генеральського звання. Поклад подав його на наступне звання генерал-майора, яке своїм указом присвоїв президент Зеленський. Це конкретний кадровий ланцюг. Але головне тут навіть не перелік прізвищ, а те, що питання політичної відповідальності за кадрові рішення та стан СБУ не можна відкладати до завершення кримінального провадження.

Тому на тлі наративів про те, що антикорупційні органи працюють на руку Росії, які озвучують Кравченко, Дука та інші, а також заяв Арахамії про те, що антикорупційні розслідування нібито шкодять переговорному процесу, нам потрібно разом, пліч-о-пліч, вимагати від президента, який фактично зосередив у своїх руках управління безголосими парламентом і Кабміном, політичної реакції та відповідальності.

Починаючи з відставки керівника СБУ Поклада, до якого, за оприлюдненими матеріалами, спокійно заїжджав «Кримінал» на автомобілі з номерами прикриття та з особистим водієм від служби. І закінчуючи системною реформою СБУ, ухваленням пакета європейських антикорупційних законопроєктів та Антикорупційної стратегії. Щоб ми нарешті отримали генерального прокурора, обраного на відкритому конкурсі, прозорий відбір директора ДБР, керівництва Нацполіції тощо.

Саме про це ми маємо говорити, а не заговорювати тему дискусіями про те, кому вигідна та чи інша публікація. Бо питання не в тому, чи намагатиметься Росія використати наші проблеми. Звісно, намагатиметься. Питання в тому, чому ми залишаємо їй ці можливості.

Так, медіа — не вішалка в театрі, на яку можна навішати все що завгодно. Тому що медіа й Україна загалом — це взагалі не театр. А, як я вже сказала, операційна. Журналісти мають робити свою роботу, влада — свою. Ми повинні говорити правду, показувати проблеми й вимагати рішень. Влада має реагувати. Суспільство — робити висновки. І від того, як ми всі впораємося з цим зараз, залежить, чи залишимося ми.

Дякую колегам за розмову

Посилання на етер у коментарях.

P.S. Відповім тут на запитання в коментарях про те, чи можна й далі дивитися лише на ризики проведення виборів, не звертаючи уваги на ризики подальшого існування кримінально-кланової системи державного управління, яка, по суті, вже не здатна змінитися сама.

Говорила про це в ефірі. Ризики зважувати потрібно. І вся дискусія, яку ми вели до початку щоденних масованих обстрілів у вересні, була, на мою думку, неправильно побудована. Експерти розділилися й зосередилися переважно на обґрунтуванні того, чому вибори під час війни провести неможливо і які ризики вони несуть. Але ризики подальшого існування такої системи державного управління практично не зважувалися. Їх не порівнювали. І це неправильно.

Тому що в якийсь момент можуть збігтися зовнішні та внутрішні чинники, за яких нам доведеться проводити вибори. Не лише тому, що війна може тривати ще невідомо скільки — п’ять чи десять років. А й тому, що не змінювати владу, яка вже забродила, теж неможливо. Ми просто можемо не вижити. Можемо програти війну. Хоча досі самі не до кінця розуміємо, якою має бути наша перемога. І влада теж боїться про це говорити із суспільством.

Ми пам’ятаємо, що зовсім недавно Трамп знову порушив питання виборів в Україні. До цієї теми долучилися і Путін, і Зеленський. І якщо спрацюють ще якісь внутрішні тригери, цілком можливо, що нам доведеться йти на вибори.

Саме тому цю дискусію потрібно продовжувати. Ми маємо бути готовими до виборів і вимагати від влади підготовки до їх проведення — і президентських, і парламентських.
Інна Ведернікова