В інформаційному центрі Української добровольчої армії розповіли романтичну історію їхнього побратима.

– Денис, друг Ханс – боєць Української добровольчої армії. Його дружина Валерія – офіцер Збройних сил України.

Обоє родом з одного Вінниці, знайомі ще з підліткового віку, а поєднала їх війна…

Він волонтерив, згодом відправився на передову. Вона активно донатила та обрала службу в ТрО.

Денис розповідає, як вступив до лав УДА, став універсальним бійцем та досвідченим інструктором з домедичної допомоги. Валерія ж пригадує, як вони зустрілися, провели день після її нічного чергування та більше не захотіли розлучатися.

– До повномасштабного вторгнення в Україну я був активним волонтером. Коли зрозумів, що допомагати вже стало замало, прийняв рішення йти воювати. Оскільки ніколи не служив і не мав бойового досвіду, у військкоматі мені відмовили, – розповідає Денис. – Про Українську добровольчу армію мені розповіла мама і товариш. Тоді я зібрав речі і поїхав в Навчальний Центр УДА. Мушу відразу сказати, що тут дійсно true атмосфера – братерство, рівність та повага.

Я обрав спеціальність парамедика, пройшов вишкіл у Медичний батальйон Госпітальєри, згодом – школу піхоти і загальну фізичну підготовку. Завдяки НЦ УДА – я “універсальний солдат”.  На передовій працюю парамедиком, а також другим номером – заряджаючим в мінометному розрахунку. Такий собі, мінометник з парамедичним рюкзаком і знаннями “Госпітальєрів”. Окремо дякую інструктору другу Цезарю, бо тепер моя улюблена зброя –  міномет 122мм.

Моєю підтримкою на війні і безмежною любов’ю є дружина Валерія. Вона часто донатила, коли я ще був волонтером, так і закрутилось. Війна нас об’єднала.

– Важко було не помітити такого яскравого хлопця, як Денис. Пам‘ятаю, як донатила йому на шеврони і амуніцію.  Повномасштабна війна розставила все на свої місця. Я пішла служити в ТрО нашого міста, а Денис обрав шлях добровольця.

Якось його відпустила на кілька днів додому. Це був день «Х». Субота, ранок, я після нічного чергування, зустрілись і провели разом цілий день. Потім було ще декілька днів і ночей. Тоді і зрозуміли, що більше ніколи не хочемо бути один без одного. Але була розлука, йому потрібно в Дніпро, моє місце служби у Вінниці. Кохання воно таке, якщо сильно хотіти, то все вийде. І в нас вийшло. Так ми і рахуємо дні до зустрічі і насолоджуємось тим часом, який у нас є! – каже Валерія.

Денису подобається філософія дружини: «Коли їдеш працювати? Що потрібно зібрати?».

– Валерія завжди спокійна, коли я працюю. До речі, моя перша міна була кинута в її честь. Вірить в мене більше, ніж я іноді.

Війна мене обрала. Я знав, що я рано чи пізно піду воювати. До цього періоду свого життя ставлюсь відповідально і з честю. Несу службу на Луганському напрямку в підрозділі «Дніпровські Штурмгевери», де дуже потужний сержантський склад під командуванням друга Рембо, – налаштований на перемогу Денис.

Він радить порадити рекрутам, які збираються на війну, не поспішати, поки є час навчатись. – Опановуй більше спеціальностей, ставай універсальним. Війни вистачить на всіх. Страх – або твій друг, або твій ворог. І копай, не лінуйся!

Рідні і друзі, вінничани пишаються такими молодими і патріотичними сім’ями, як в Дениса і Валерії. За ними – майбутнє України!