Доцент – так називали побратими юриста, який був у рейтингу кращих в Україні, виклалача, до війни голови Комітету з аграрного, земельного та довкілевого права НААУ Олександра Поліводського. До його думки прислухалися тисячі!

Він із першого дня великої війни пішов на фронт і загинув на Великдень на Бахмутському напрямку. Його послання до сучасників про 9 травня поширили його дружина Станіслава:

– Щодо 9-го травня.

«Ніхто не забутий, ніщо не забуто», «День Великої Перемоги», «Вшануймо ветеранів», «Ніколи знову».

Для мене ці гасла віють неправдою.

Перша сталінська цифра втрат СРСР – 8 млн. жертв, потім 20 млн. ніби довгий час були офіційною цифрою, потім 26,6 млн. вже у наш час, а зовсім недавно нова офіційна інформація – більше 43 млн. Розбіжність у десятки мільйонів! Ці цифри ніколи не базувалися на статистиці, бо її ніхто не вів, а якщо починали збирати інформацію відразу після війни, то припиняли, як це було зі Сталінградською битвою, коли зрозуміли масштаби трагедії.

Офіційно радянські історики даних про  співвідношення військових втрат сторін не оголошували. Однак тепер повідомляють з різних джерел, що це десь від 1:7 до 1:24 не на нашу користь. А скільки загинуло у штрафбатах, скільки – від куль загородзагонів НКВС? А тих, кого кинули у бій без будь-якої підготовки? А без зброї та амуніції? І все це під керівництвом «эффективных менеджеров».

Моторошне «Мы за ценой не постоим», «Бабы еще нарожают» – це далеко не останні гасла тієї війни.

Дивно, але ми ніколи навіть не починали думати про перепоховання тіл наших військових на нашій землі, як це роблять досі наші тодішні вороги. Навіть списків загиблих тепер вже не скласти. Кажете, «ніхо не забутий»?

Серед загиблих і мій прадід Роман Іванчук, який пав на початку травня 45-го у Моравії, там і лежить. Похоронку його сім’я отримала якраз у день оголошення перемоги. Коли бабуся розповідала про нього, то чомусь вживала слово не «вбитий», а «забитий». Сама вона кожного разу коли по телевізору показували фільми про війну, де підривалися снаряди, здригалася і ледь не плакала нам, дітям, на втіху. Дід, якого я не застав, комісований з війни з важким пораненням, кажуть, жодним словом не обмовився до кінця життя про ті події. Його брат не повернувся з фронту і що з ним сталося, ніхто досі не знає.

Може у того покоління сприйняття війни і тої перемоги не було таким парадним?

Ця перемога непристойно щедро оплачена життями наших дідів.

Це має бути не день Перемоги, не день возвеличення, героїзації та виправдання війни, а має бути днем пам’яті та скорботи за жертвами, день визнання нашої провини за безпам’ятство та бездіяльність. Бо ми і весь світ чомусь продовжуємо допускати війну і не зупиняємося.

Невже це буде траплятися завжди знову і знову? Людство ніколи не придумає запобіжників війни?..