Мати воїна — це святе. Не смійте її принижувати!
Якесь дике і ламаюче всі рамки моралі вийшло продовження ситуації із листом, який прислала мати воїна Інга Пясецька. Син Роман зараз на передовій фронту.
Нагадуємо, вона жаліласьна те, що її не захотіло приймати керівництво державного підприємства «Вінницятрансприлад», звідки він мобілізований і пішов на фронт.
Вона просила директора приділити їй 5 хвилин, щоб попросити виділити сину при можливості матеріальну допомогу для придбання обладунків, потрібних воїну на передовій. Бо ж сина направили після перепідготовки в гарячу точку під Бахмут. Ну хіба йому першому збирають всі — родичі і колеги, підприємтсва чи організації , волонтери захисні спорядження?!
І це нормально! Бо ж людина йде захищати кожного з нас.
Очікувалось, якщо чесно, що керівництво «Вінницятрансприлад», особисто директор Сергій Замковий зробить висновки і вислухає матір воїна. Бо ж воєнна метушня, і хто не робить, як кажуть, той не помиляється…
Але те, що сталось далі, мене, таку ж матір, що називається, ввело у ступор зневаги! Як і колег по редакції. Бо ми побачили, без перебільшення, «моральне дно». Бо тут «повноваження» керівництва держпідприємства взяв батько сина, з яким Інга розлучена вже давно. І, як заявляє мати, вона виховувала його сама з допомогою своїх батьків. А батько у вихованні участі не брав. Але рік тому батько влаштував його на це саме підприємство, де працює сам заввідділом.
Так ось, чи то, щоб догодити своєму шефові, чи щоб дошкульніше добити матір, яка й так в постійному стресі від очікування вісток від єдиного сина з «нуля», опублікував в соцмережах такого ось листа (на фото):
У листі він пише, що син, мовляв, усім забезпечений. Йому там, на фронті, нічого не потрібно (вірите?!) А колишню дружину змалював як вимагачку та істеричку! І що метою її приходу на підприємство було банальне бажання збагачення!
Підкреслює, що, мовляв, підприємство і так пішло назустріч синові — зберегло йому робоче місце! (хоча цього вимагає закон!)
Пане Юрію, я не знаю, яку із перерахованих вище вимог ви переслідували, але перше, що прийшло вже не матері вашого сина, а мені в голову, що я ніколи б не хотіла мати своєму синові такого батька!
Запитайте у кожного мобілізованого – і він вам скаже, що немає жодного бійця, в якого б геть все було! Так може сказати лише людина.., яку, м’яко кажучи, не дуже турбує доля сина!
І я вірю матері, що синові, не з військовою підготовкою, був заважкий казенний «броник», тому мати і друзі шукали легшого! Був великим кевлаловий шолом. Тому хотіли замінити на зручний… Та так робить переважна більшість, бо ж ціна цих «дрібниць» — життя!
Та є ще десятки, якщо не сотні дрібниць і ні, які так потрібні там — на передовій — нашим воїнам. І їх докупляють. Носки, труси і навіть цигарки…
Я знаю розповіді про не одного реального бійця, коли через нещільний броник чи каску велику потрапляли осколки і люди втрачали життя! Бо ж це війна!
Вибачте, але після такого, на мою думку, принизливого, не для матері воїна, а для вас як чоловіка звернення складається враження, що ви більше дорожите посадою на тому підприємстві і прихильністю керівництва, аніж вашим сином. Хоча я можу бути суб’єктивною.
– Знаєте, в мене нічого, крім сина, немає. І я для нього, щоб зберегти йому життя, це все робила, — повідомила мені мати. І для мене, матері, цих слів було достатньо!
- Мій син в окулярах, але мобілізували… Йому важко, але він веде себе достойно, — ділиться мати зі мною.
І ось в цих словах вся суть. Бо вона виховала достойного сина…
Та чи поводите так гідно, як ваш син, себе Ви, Юрію?
– Боляче, що син там смерті в очі дивиться. Я місця собі тут не знаходжу ні вдень ні вночі… А батько ось так себе повів.
Шановний керівник заводу Сергію Замковий!
Про те, що саме ви той чоловік, якому, ймовірно, так хотів вгодити ваш підлеглий, я вже дізналася тепер з розповіді матері воїна. Як і те, що ви чоловік депутатки Вінницької облради і голови комісії, ректорки торгово-економічного інституту Наталії Замкової.
Тому, думаю, батько Юрій вам усім цим листом зробив ведмежу послугу.
А ви, маючи також сина, розумієте, що обов’язок кожного допомогти тому, хто там боронить нас. І їхні матері та дружини тут, в тилу, мають відчувати себе і захищеними, і почутими.
Тим більше, що у пані Наталі, вашої дружини, є власний депутатський фонд для допомоги.
Мати воїна має право бути почутою і Вами! Бо є вашим виборцем. Прошу, допоможіть.
Мені пані Інга розповіла ще, що Юрій був шофером матері Наталії Замкової, Любові Коваленко, ексголови Вінницького державного телебачення.
Тепер, може, і за протекцією тещі, він очолює транспортний відділ на державному підприємстві.
Не знаю, може, він і наближена та віддана до вашої родини людина. Але, повірте, адвокатом чи, як висловилась Інга Пясецька, прокладкою між директором і сином-воїном він виступив нікудишнім. Бо адвокат — це зовсім не приниження. Тим більше – жінки. Тим більше – матері воїна. І це вам скаже не лише син, але й кожен, хто там, у окопах! І він найперше хоче знати, що про нього дбають.
Знаю, що можу бути сприйнята неоднозначно. Але хочу просто нагадати, що ми живемо не в раю, на небі, а на грішній землі, в обставинах, обтяжених війною. Тому тут можемо потрапляти в найнікчемніші та найбезглуздіші ситуації. Але якраз і гідність кожної людини оцінюється тим, як вона з них виходить.
Прошу усіх згаданих осіб вчинити гідно. І з ситуації, що склалась, вийти достойно. Бо матері і воїни мають бути зараз в особливому пріоритеті!
Тетяна Редько,
заслужений журналіст України
Коли верстався номер газети, мати Інга повідомила, що її син перебуває у районі Бахмута і вже 10-й день не виходить на зв’язок. Материнське серце крається...
Робіть висновки самі...
