У нашому підрозділі все тримається на простих воїнах, братерстві і взаємовиручці

На жаль, командирів понабирали з блатних, родичів, знайомих… Деякі колишні «мєнти» не користуються у нас авторитетом. Тому що не побачили їхнього професіоналізму. Зате підозр на корупційні схеми хоч відбавляй.

Від редакції. Ми продовжуємо розслідування разом із «Клубом мародерів» зловживань, на які жаліються бійці з різних підрозділів, які власним життям і кров’ю здобувають нам перемогу. Сьогодні ми слухаємо сповідь бійця із так званого батальйону місцевого «Монако», який майже рік охороняв об’єк­ти на Вінниччині, а потім одразу був кинутий на Бахмут.

– З першого дня війни я пішов добровольцем у наш батальйон тероборони.

Коли нас привезли 26-го лютого в ліс, де ми мали тримати оборону, ми були одягнені в чому хто був. У перші дні буквально ночували на снігу. Далі приїхали машини з Липовеччини, з допомогою волонтерів рили окопи.

А тим часом у штабах вже кишіло блатними. Позаймали всі тилові посади.

Ми маємо говорити правду. Бо саме заради неї воюємо. У нас є командири, «толкові мужики», але найбільша проблема — непрофесійні та некомпетентні командири. Бо понабирали офіцерів із колишніх «мєнтів». А вони у воєнній справі — нуль… Зате добре знали табличку ділення та множення…

Бо ж на початку, коли засвітили перспективи служити в теробороні, тобто вдома, отримувати чималу зарплату, то у штаби та на блатні посади почали записуватись родичі, друзі. Я не схвалюю кадровий відбір у нашу бригаду, коли всі ключові пости зайняли колишні «мєнти» та непрофесійні вій­ськові. Невже в так званому місті від­ставників, Вінниці, не знайшлось профе­сійних кадрових військових, щоб утворити міцний кадровий кулак? Але…

Лише коли я придивився, то нарахував 27 осіб так званих «мертвих душ». Це люди, які рахуються, але їх ніхто не бачив.

Але вони вже учасники бойових дій. А ми, ті, що пройшли пекло Бахмута, ще, може, в серпні такі посвідчення отримаємо.

Всі вже знають про батальйон цієї бригади, прозваний «вінницьким Монако». Так ось, коли після 7 місяців служби у області ми їхали на фронт у Бахмут, то мені потім казали тамтешні командири, що за документами, які вони бачили, ми суперпідготовлений спецназ. Кидай, куди хочеш…

Але наша спецпідготовка та спецзабезпечення такими не були.

І вийшло, що наш підрозділ воював, а фланги почали кидати… бо тих, хто за документами мав бути суперпідготовленим, там не було. Коли їхали на фронт, в колоні було три навантажені «під зав’язку» машини. Вже потім ми зрозуміли, що в одній із них були і квадракоптери, і тепловізори. Але отримували їх, як кажуть, тихенько і свої люди… А ми просили допомоги у своїх друзів і родичів, небайдужих людей.

Я жодного разу ще не отримав 100 тисяч. А всі кошти із зарплати ми одразу половинимо і купуємо собі все необхідне оснащення для ведення бою.


Хочу сказати, що ми дійсно писали рапорти на виплату нам премії — матеріальної допомоги за 2022 рік. Але досі її не отримали.

Величезна проблема — лахи, несправна техніка та автотранспорт, який нам надали. Біда — така техніка, а її недобросовісні керівники підприємств як «благодійність» сплавляють на фронт…

Ми якось відстали від колони, бо закипів КамАЗ, який доставили начебто з ремонту. Шофер заплатив за ремонт своїх власних 8 тисяч. А потім від «пирожка» відлетіло колесо. Знову ремонт. То ми хоча б живі залишились. А коли вже біля фронту заглохло ще одне авто, то воїни не встигли вискочити, і їх накрило вогнем. У результаті двоє загиблих і багато поранених.

Думаю, що через непрофе­сіоналізм нашого керівництва ми тащили на фронт «Рапіри», які там нам зовсім не знадобились. А це ж витрати. Зате нам видали лише по 4 «рожки» для ближнього бою. А нас «вагнерівці» покривали шквальним вогнем. 80 відсотків втрат — від осколкових попадань.

Ми виявляємо позиції їхньої арти, передаємо в командний пункт, а нам кажуть — тримайтеся. І ніякої реакції. Ще раз підкреслюю: найбільша біда нашого підрозділу — непрофесійні командири, які не користуються авторитетом у своїх підрозділах, бо не вміють воювати. Ми поважаємо тих, хто здобув авторитет під час навчань та у боях. Але є і ті, накази яких виконуємо абияк, аби відчепилися. Бо вони неграмотні, некомпетентні…

Одяг, який нам видали — як ми підкреслюємо — «дешева синтетична турція». В разі небезпеки ти в ньому згориш. Тому купували форму за власний кошт. Все купуємо. І дуже дякуємо небайдужим волонтерам.

На прохання воїна ми не називаємо його дані. Тому назвемо умовним позивним Таурек. Сподіваємось, ця чистосердечна і правдива сповідь спонукає командування зробити висновки.

Спілкувалась
Тетяна Квасюк